Під крижаним щитом - Сторінка 7

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Клара сіла в геочовник під Карпатами. Не зупиняючись і на секунду, виповнений світлом циліндр підхопив пасажирів із рухомої платформи і помчав на південь. Умостившись на податливому сидінні, яке одразу набрало форми її тіла, дівчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусі, і почала слухати притишену музику. Клара поклала руки на коліна і заплющила очі. Хотілося подрімати. Безглузда Никифорова вихватка зіпсувала їй відпочинок, настрій поганий, навіть до батьків не, заїхала. Тільки на роботі можна скинути з серця неприємний вантаж, полегшено зітхнути. Ото здивуються на Геомагнітній станції, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповістити… Чи, може, вийти біля Стародавніх Пірамід, послухати вечірній концерт? Кажуть, дуже урочисто і вражаюче: Піраміда освітлюється блідим сріблястим світлом, і таємничий голос звучить наче з глибин часу: «Я, Піраміда великого фараона Хеопса, чотири тисячі років здіймаюся над Землею…» «Великий…» Ну й смішні… Наче розігрували п’єсу. Але п’єса була жорстока, кривава, чоловічок утверджував свою «велич» кров’ю інших людей…

— Вам холодно? — обізвався молодий сухорлявий чоловік і сів поруч. — Може, ввімкнути обігрівача?

— Ні, дякую, — скосила на нього очі Клара. Осмикнула на колінах сукню і склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.

— А я подумав… Пробачте, може, ви хочете відпочити?

Він трохи схилив голову в її бік, і Клара завважила, що рідкувате його волосся має зеленавий відтінок, очі спокійні, сумирні, здається, жовтаві, голос якийсь сухий, офіційний.

— Та вже перехотілося, — стримано сказала і з досадою подумала: «Завжди хто-небудь причепиться…»

— Ви вже подорожували цим човником?

— Ні, вперше.

— А далеко?

— Антарктида.

— У справі, звичайно?

— Так, я там працюю.

«Годилося б і його щось спитати, — подумала Клара, — та нащо це мені?»

— А я до Космічної Пращі… Стартовий острів. Знаєте, звичайно?

— Чула.

— Хіба не літали на Місяць?

— Боюсь невагомості.

— А я звичний до космічних перельотів. Брав участь в експедиції до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона закінчилася не зовсім вдало… Тепер вирішив поцікавитися Землею.

Клара співчутливо поглянула на сусіда. Виходить, це один із тих, що два роки тому повернулися з Урана. Більшість загинула, так нічого особливого й не відкривши на пустельній жорстокій планеті, а цьому, значить, пощастило…

— Більше не хочете на Уран?

— Нова експедиція готується, але я залишаюся на Землі. Зрештою, я історик і археолог.

Помовчали. Потім супутник із зеленавим відтінком волосся запропонував:

— Може, подивимось краєвиди?

— З-під землі? — здивувалась Клара.

— Так, з-під землі. Ось цей об’єктив нам усе покаже… — сказав незнайомець, поставивши на столика чорний ящичок із золотистою передньою стінкою. Швидкими пальцями торкнув умикача. — Ось зараз і побачимо, де ми є…

Спочатку золотисте тло екрана прокреслили іскорки, потім шугонуло полум’я, наче від тертя об кам’яну породу, і ось уже човник нібито вирвався на поверхню землі. Ілюзія цілковита! Клара примружила довгі вії чи то від сонячного світла, чи від задоволення. На екрані, як в ілюмінаторі, поплив справжній, ну справжнісінький краєвид. Наче вони летіли понад полями, мало не черкаючись колосся пшениці. А он зблиснула вода — море чи річка? — праворуч, на гористому березі, місто, велике місто в зелені садів…

— Істанбул. Колишній Царгород, Візантій.

— Гарний, — сказала Клара, не відриваючи погляду від екрана.

— О, там досить багаті музеї: Софійський собор, Голуба мечеть… Он бачите чотири списи? То мінарети коло Софії. Все реставровано в первісному вигляді.

Місто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер із сяючими на сонці палубами. І знову — поля, сади, стрічки доріг і легкі, ажурні мости.

Уранос (так подумки Клара прозвала співбесідника) пояснив, що цей об’єктив бачить за допомогою нейтрино — космічні зливи їх пронизують товщу Землі. Апарат фільтрує потоки нейтрино в такий спосіб, щоб одержувалось потрібне зображення.

— Так можна заглянути і в глибини Всесвіту? — зацікавилась Клара.

— У певному розумінні. Я працюю над удосконаленням приладу. Це мій винахід — нейтринний ліхтар.

Клара поглянула на попутника з повагою.

За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамаринові хвилі Середземного моря. На обрії в сріблястому мареві виднілися острови.

— Ви вже бачили колоса Родоського?

— На жаль, не встигла.

— Ефектна статуя. Реставратори використали дві тисячі тонн титану на каркас і, здається, три тисячі тонн міді. Та ось він, дивіться!

Клара не зводила очей з екрана, видовище було неповторне: на тлі великого амфітеатру міста високо в небо здіймається постать колоса, сонце дробиться на його могутніх грудях, гордовито піднесеній голові…

— Багато монументальних витворів стародавнього світу відновлено, — сказав Уранос. — Шкода тільки, що до цієї програми не включено Вавілона.