По Барвінківському району - Сторінка 6

— Так, гражданчик, — говорить «мужичок», звертаючись до молодого селянина, що сидить на парті, і все чомусь відвертається від мене. — Так, гражданчик, що й говорити, я — під комбінацією, але сьо-таки в камуну не піду, бо не хочу робити на симулянтів.

— А хто ж хоче робити на симулянтів? — заперечує, посміхаючись, молодий селянин.

— Ти не говори мені! — енергійно грозить рукою мужичок. — Придавить, скажім, Софійка дверима палець, а доктор їй… пожалуста на курорт. Ну, от тут-то й смикни: хто буде робити за Софійку? Я? Я!.. Звиняюсь!

— Ну, хай раз і придавить, — знову заперечує молодий селянин. — Але невже ви, дядьку, гадаєте, що вона вік буде давити пальці?

«Мужичок» робить надзвичайно хитре обличчя, й, розгладивши правою рукою бороду, серйозно й неохайно кидає:

— Ех, молодий чоловіче, не говори мені цього! Ти знаєш, з якого я року політикан? Ого!

До класу зайшло ще двоє селян. У вікна класу зазирає сіре небо, але дощ вже вщух і, як передає мені Скляров, зі степу знову насідають холодні вітри. Балачки п’яного мене вже не цікавлять, і тому я виходжу до роздягальні, де бачу на лаві сторожа. Від цього ж таки сторожа, бородатої людини, я узнаю, що комуна хоч і організувалась в Олександрівці, але, не маючи відповідного керівництва, досі нічого не зробила.

— Це ви говорите про артіль? Я чув від уповноваженого «Коопзерна», що у вас тут організувалась артіль?

— Ні, артіль — то особстаття, а комуна окремо. Я сам состою в комуні.

«Щось крутить завкоопзерна, — думаю я. — Який йому було сенс запевняти мене й Склярова, що у них ніякої комуни нема?» Я поділився думками з Скляровим.

— Я вже бачу, — відповів мені той, — що сюди і справді прийдеться прислати доброго організатора.

Ми стояли в коридорі. Зайшов завкоопзерна. Очі йому підозріло поблискували. Він запропонував нам підобідати. Був якраз обідній час. Погодились. Увійшли в якусь селянську хату. Нас зустріла жінка й дві дівчини. Завкоопзерна і дві дівчини залишилися в першій кімнаті, ми з жінкою пішли в другу. На столі стояв холодець. Якось зайшла розмова про Шарапову, про ту ліквідаторшу неписьменності, що агітувала проти колективізації. Жінка причинила двері й сказала тихо:

— Вона он там, в першій кімнаті.

Я так і не узнав, яке відношення мала Шарапова до нашої хазяйки, але я бачив, як наша хазяйка, з запалом, що його я зустрічав тільки по агітках, прошепотіла, вийнявши з комоди зошит:

— От бачите, поки вчилася в неї (господиня вказала пальцем на двері), доти ні бе-бе. А тепер дивіться: вже цілого листа написала.

І тоді ж я узнав, що саме завкоопзерна й покинув дружину, і зійшовся він не з ким іншим, як з тією ж таки Шараповою. Саме про цього уповноваженого й говорив нам селянин, коли ми в’їздили в Олександрівку.

«Ну, тепер справа ясніша, — подумав я, — чому село так погано колективізується і чому комуна ніяк не найде собі ради».

За якийсь час ми знову були в школі. Вітер міцнішав, вітер переходив в бурю, а Олександрівка все-таки ніяк не хотіла прокинутись від своєї віковічної сплячки. За вікном почали вже рватися й бадьорі сніжинки, а до школи припленталось за цей час тільки троє. Вже й сторожу набридло чекати зібрання, і він розпочав ахкати та нарікати на своїх односельчан, а… п’яний «мужичок» і досі вів свої «політиканські» балачки.

— А що, як багато захворіє, — продовжував заперечувати «мужичок». — Що тоді буде? Подохнемо? От тобі й комуна!

— Нічого, дядьку, — говорив той же молодий селянин. — Пустимо машину — машина буде робити.

— А як у машини не хватить духу — що тоді?

— А тоді одправимо її хоч би на той же Краматорський завод. Там їй накачають духу.

«Мужичкові» далі вже нічим було «крити», і тому він ще раз «покрив» молодого селянина своїм, мабуть, улюбленим аргументом:

— Наливай! Ти знаєш, з якого я року політикан? Тебе ще й на світі тоді не було.

Але тут йому прийшла безперечно нова мисль, і він сказав:

— А що, як я зроблюся нетрудоспособним? Що тоді — під тином погибати? Га?

— Не погибнете, — тими ж іронічними очима поглядаючи на «мужичка», промовив упевненим голосом молодий селянин. — Безпритульним держава дає притулок? Дасть і вам!

Увійшов візник і спитав, коли запрягати коней. Порадившись, ми вирішили виїжджати, не провівши зібрання. Річ у тому, що Скляров мусив бути у Курульці (село за кілька верст від Олександрівки) за якісь 2—3 години, а сподіватися, що олександрівці прокинуться від своєї вікової сплячки за 15 хвилин, ніяк не можна було.

— Прийдеться прислати сюди пару добрих хлопців! — сказав Скляров. — От селище! Чекав поганого, а воно ще гірше вийшло.

За якийсь час ми їхали до Курульки. Холодний вітер і справді надовго прокинувся й заметушився по полях.

— Цікаво, що нас чекає в Курульці, — кинув Скляров, застібаючи свій легенький кожушок. — Доводжу до вашого відома, що це село завжди було бандитським. Саме воно постачало в банди Савонова головорізів. У всякому разі, в тому ж таки селі зібрано чотири тисячі сімсот ікон, і сьогодні ми зробимо невеличкий пожар богів.