По Барвінківському району - Сторінка 7

А втім, пожар нас чекає попереду, а позаду ми залишили таку справу…

І Скляров сказав мені, що з уповноваженим коопзерна, і на його погляд, щось неладне. Говорив він, Скляров, з учителькою, і от скаржиться вона, що заїдає її цей коопзерно. То вимагає, щоб вона переписувала йому вночі (саме вночі) ті чи інші відчити, то навіть нахваляється десь, що виживе її, вчительку, з села. Словом, тероризує. Підкладка ясна: це справа антиколективістки Шарапової. Тим більше Шарапової, що вчителька веде зараз і лікбез. Словом, негайно треба висилати до Олександрівки людину.

…Словом, вчителька Шарапова — із липових вчительок, правда, її вже звільнили, але правда й те, що з Олександрівки вона не виїхала, і… значить, треба подумати про уповноваженого «Коопзерна».

Уривок сьомий

…Село розкинулось на взгір’ях двох шпилів, село — як і більшість сіл Слобожанщини. Діставшись верхів’я одного із горбів, ми побачили зі свого шарабана величезний, тисячний натовп людей. Натовп метушився на чималому майдані.

— Це зібралися біля сільбуду на мітинг, — поінформував мене Скляров.

Вже добре-таки звечоріло, так що треба було чекати, що за якісь півгодини по хатах заблимають традиційні кволі каганці. Вітер не стихав. Він був такий же різкий і колючий, як і раніш, і лише добра метеорологічна станція могла б вгадати, що за якісь дві години цей вітер змінить свій напрям і над Курулькою пронесуться нові, несподівані зимові дощі.

Це велике селище зустріло культпохідників зовсім не так, як Олександрівка. Мітинг пройшов з піднесенням, а коли другий Скляров (голова місцевої сільради), зійшовши на трибуну, запропонував рушити до зачиненої церкви (в Курульці і другу церкву зачинено; попи — повтікали), натовп весь посунувся до головного шпиля.

— Подивимось, як курульчани будуть палити своїх богів, — сказав Скляров. — Із 4700 зібраних ікон вони, до речі, вирішили, здається, тисячі півтори-дві віддати вогневі.

— А куди ж решту дінуть? — спитав я.

— Рештою будуть опалювати свої сільбуд та школу. Це, на мій погляд, досить розумне вирішення.

Розлившись по взгір’ю ручаями кількох груп, на командному пустирі натовп пішов одним річищем і раптом зупинився. Натовп оточив тісним півколом пагорок звалених «святих» ікон. Боги двох тисячоліть, ті боги, що їм сотні років вклонялися темні, залякані хутори і села — вклонялися уперто, фанатично, до тупого забуття, ті боги, що на протязі багатьох століть допомагали визискувачам дурити затурканих, обідраних людей, ті боги, що так люто ворогували з найгуманнішою й найлюдянішою із всіх революцій — з революцією октябрських днів, — ці боги сьогодні лежали під ногами вільного натовпу.

— Боже мій! — очевидно, десь молиться якась курульська клікуша. — Та зроби ж, Господи, чудо хоч зараз.

Але чуда нема і чуда не буде. Нікчемні дошки з образами «святого Боженьки» безсилі щось зробити, як безсилий і той, що його писали колись з великої літери і що його, як тепер побачили цілі хутори і села, ніколи й не було.

Налетів вітер. Рвонув. Безперечно, і природа співчуває курульчанам. Хтось чиркнув сірника. Легенько затріщало. Безгоміння серед тисячного натовпу. Ще затріщало. Тріщить! Ікони за сотні років добре повисушувались по своїх сухих закутках. Тріщить. Знову рвонув вітер.

— Господи! — очевидно, десь молиться курульська клікуша. — Та невже ж, Господи, так і не буде чуда?

— Не бу-уде! — свистить вітер в дзвіниці старої зачиненої церкви, що тягнеться до неба своїм хресто-списом і полохливо озирається навкруги. — Не бу-уде!

І навіть більше того: не втече й вона. Церква. Скоро і їй курульчани дадуть раду. От як тільки робітничо-селянський парламент затвердить відповідну постанову — стане на місці «святого» престола якийсь природознавець і узнають курульчани, яку велику справу сьогодні зробили вони.

…Вискочили перші вогняні язички. Побіг димок і, підхоплений поривом вітру, розтанув у просторах. Чорний, безсніжний зимовий вечір насідає на командний пустир. Серед багатоголового натовпу те ж саме безгоміння. Хатки, що розкинулись по взгір’ях, наче замислились і тільки зрідка перелякано блимають із сільської півтемряви своїми тисячолітніми каганцями. «Чого замислились хатки? — думаю я. — Чи відчуваєте, що і вам надходить кінець? Скоро, скоро, хатки, і вас здадуть до архіву і на вашому місці важко осядуть багатоповерхові будинки. Бачите, хатки, яким великим, нестримним походом рушили мільйони до колись їм, мільйонам, страшних комун? Чуєте, хатки, як важко ступають, аж земля двигтить, по шляхах і дорогах трактори й комбайни? Бачите, хатки, як насторожились поля? Чужі ви сьогодні, хатки, чужі своїми архаїчними солом’яними дашками, своєю незручною кубатурою, своїм допотопним побутом».

Вогняні язички ростуть. Димок виростає в дим. Димить. Підхоплене вітром полум’я забушувало. Оскаженіло затріскотіли старі дерев’яні боги. І серед тисячного натовпу, в темряві зимової ночі, заметушилося іскрами грандіозне огнище. Духовий оркестр дав сигнал традиційним гопаком. І тоді ж одразу зникло безгоміння і зо всіх сторін посипались репліки.