По Барвінківському району - Сторінка 5

— А хто його знає! Оце днями розвівся з жінкою, так хто його знає, де живе.

Ми рушили до школи і по дорозі натрапили на помешкання Коопзерна. Увійшли. Поздоровкались. Сидять дві похмурі людини. Завкоопзерна і його секретар. Зав відповідає неохотно, хоч із розмови й виясняється, що Склярова він давно знає. Вияснюється також, що зава допіру переобрали: раніш він був ще й уповноваженим сільради.

— А де ж уповноважений новий?

— А я почім знаю?

Скляров і тут показує себе хазяйновитою людиною: ретельно переглядає відчитні книжки, робить виписки, розпитує.

— Будь ласка, — подає він мені папку з папірцями. — За місяць «Райкоопзерно» надіслало сюди до 70 папірців. По всіх виконано? — коротко кидає він в бік зава.

— Ні! — похмуро відповідає той і підкидає свої суворі, характерні брови.

«Ну, — думаю я, — дядя не з піддатливих. Не дивно, що Олександрівка досі не заснувала в себе жодного колективу».

— Негайно розпорядіться, щоб люди зійшлися до школи, — командує Скляров. — Школа вже звільнилась?

— Школа-то звільнилась, але людей зараз не зберемо.

— Чому?

— Тому, що всі по заводах і на кар’єрах. Хіба жінок? — з ледве помітною іронією додає зав.

— Тоді зберіть жінок… Та й не всі ж і по заводах та кар’єрах?

Завкоопзерна дає розпорядження. Але дає він це розпорядження так мило, що я ніяк не можу не пізнати в ньому одного із «коровників» (потім я узнав, що завкоопзерна і справді нещодавно покинув завод).

І взагалі треба сказати, що Олександрівка дуже симпатичне селище. Нещодавно, скажім, в робітника-коровника витягли з-під пічки 20 пуд. схованої пшениці («Сукин син, — розповідають, — сховав в таке місце, що мало не попеклася. Пшениця, як ото ломом ковирнули, посипалась, а за нею й таргани, як сарана…») Та ще й в якого робітника — матросом був! (втік, кажуть, до Севастополя, коли ото трапилась з ним така халепа). Дуже симпатичне селище ота Олександрівка! Нещодавно працювала там в лікбезі вчителька Шарапова. І, можна сказати, до того допрацювалась, що почала агітувати проти колективізації, попереду остаточно розваливши лікбез. Правда, вона — вчителька із липових — тільки семирічку скінчила, правда, її вже звільнили, але правда й те…

А втім, про це ми скажемо далі, нагадавши, до речі, що вищезгадане «Райкоопзерно» не тільки затоплює папірцями села, але й ще пише їх так популярно, що талмудисти тільки руки потирають від задоволення.

…Ми вийшли на вулицю й попрямували до школи, куди мусили зібратися мешканці Олександрівки. Мжичило. Десь гавкали тисячолітні собаки. Небо було таке сіре, наче нарочито.

— Подумайте тільки, — сказав Скляров, звертаючись до мене. — На селі 70 відсотків робітників, і в тому ж таки селі нема навіть поганенької бібліотеки. А найгірші провокаційні чутки, коли хочете, саме теж відціля розповсюджуються.

Де, як не тут, найбільш говорять про те, що, мовляв, в комуні дітей від батьків відбирають, що, мовляв, в комуні одіялом на 20 сажень вкриваються 70 чоловіка… Жодного партійця нема!

— А із 37 звільнених від податку є хоч один робітник?

— Теж жодного!

— Ну, й чого ж тут чекати, коли публіка, мабуть, і без колективу непогано живе… Робили спробу одібрати в них землю?

— Тепер вони землю з охотою віддають: бачать, що пройшли вже їхні коровницькі часи. Тільки, бачите, без посівматеріалу.

— А з колективом як? Нема охотників?

— Єсть. Та лише із… відомих вам 37, серед яких жодного коровника.

Ми вже зійшли на ганок школи. Нас зустріла літня вчителька. Від неї ми узнали, що вже більше, як два тижні, тут, в Олександрівці, організовано комуну. Комуна на 25 чоловік, із них навіть 3 «коровники». З боку уповноваженого, як і з боку всієї сільради, ніякого керівництва…

— А скільки у вашій школі дітей? — запитую я.

— 47. Перша група. Школа почала функціонувати тільки в цьому році, — вчителька запропонувала мені єдину табуретку, що стояла в її невеличкій кімнаті, й додала: — А втім, і з маленькою дітворою ми дещо зробили: збирали утильсировину, зібрали кілька ікон.

— Ну, а як у вас тут: багато релігійних?

— Я не сказала б. Коли не віддають хоч би тих же ікон, то в більшості тому, що не хочуть залишати куток порожнім. Говорять: «дайте нам портретів Леніна, тоді віддамо й ікони».

До кімнати зайшов сторож і сказав:

— Щось погано збираються наші граждани: лише двоє селян прийшло, та і то один із них п’яний.

За час своєї подорожі я не бачив на селі поки що жодного п’яного, і тому поспішив із кімнати.

Уривок шостий

…Я добре пам’ятаю далеке, старе село, що було за моєї юності. Пам’ятаю закурену, запльовану збірню-розправу, пам’ятаю специфічний запах столітніх міністерських циркулярів, пам’ятаю заляканих урядниками і хитреньких «мужичків». Такого села я вже ніколи не побачу, і я, звичайно, з цього дуже радий. Але не зовсім радісно дивитись на такого «мужичка», як-от оцей, що (як він сам висловлюється), зараз «під «комбінацією», тим паче нерадісно, що таких «мужичків» в Олександрівці, мабуть, не один.