Похорон богів - Сторінка 112

Вони сиділи вчотирьох у голубому шатрі, оточеному віддалік шатрами дружинників і воїв. Четвертим у шатрі був Ждан. Світлий князь підморгнув до Ждана:

— Розтлумач йому бодай ти, що моя дочка ще дитина.

— Я відаю це, — перехопив його слова Мешко. Він збагнув, чого побоюються ці кияни, й заходився лясько-полянським говором пояснювати обом, що в такому злюбі немає нічого дивного, що так чинять і інші європейські князі та королі, утверджуючи в цей спосіб мир межи собою, тож хай з того не має клопоту ясніший ксенж Доброчин, усе буде законно й якнайліпше.

— А то ніц, що княжна Славка ще малолітня, — додав він. — Муй Болек юж спить зе свойом покоювком. Он не займе княжни, поки она не виросте.

Ждан Будимирович нестримно зареготав, а коли до шатра ввійшов Претич із перев’язаною головою, глузливо засміявся й світлий князь:

— Послухай, що він гомонить, велій боярине! — А коли головний воєвода вислухав і мовчки сів, Доброчин звернувся до Мешка: — За що ж маю віддати тобі своє дитя? Хто з нас двох зможений? Я чи таки ти? Тож хто кому мусить давати таля в заставу?

— То єст так… — озвався Мешко. — Але ж мова не про те… Невже ясний ксенж боїться, же я знову одберу в него Червенські міста? То було можливо раніше, коли в Києві сидів невдатний ксенж Ярополк. А тепер я мушу се бояти за себе. Розуміє мене ясний ксенж?

— Трохи, — визнав по хвилі Доброчин. Мешкові хитрощі здавалися йому смішними, й він засміявся до нього й до своїх воєвод: — Вельми туго розумію! Але хай буде так, як каже Мешко. Лише віддамось у руки борців, як то заведено нашими дідами, коли вони хотіли взнати волю небес.

То означало, що обидві сторони мають виставити двох борців, які в поєдинку визначають долю угоди. Претич мовчав, уже здогадуючись, яких київських борців має на оці світлий князь. У Мешкових же очах спалахнула іскра надії, але він з удаванею заклопотаністю потупив зір. Борців у Перемислі не бракувало.

— Нєх буде так, — кивнув він до світлого князя. Мешко навіть не сподівався на такий легкий наслідок перемов. Доброчин по суті прийняв його умови. Втішало й те, що кияни не спробували затримати їх у своєму стані, хоч при охоті могли б.

Мешка та його сина Болеслава, який понуро мовчав уподовж цілої перемови, київські дружинники вільно пропустили через передові ряди, й ті зникли за воротами Перемисля.

ЧЕРВЦЯ-ТАКИ
В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Обидві сторони почали готуватися до боротьби з самого ранку. Претич відсунув перші лави дружини та раті трохи назад, і перед Великими воротами Перемисля утворився широкий вільний вигін — перестрілів на чотири від воріт, щоб ніхто в запалі боротьби не міг докинути туди стрілою. З польського та київського боку було виділено по п’ять отроків та п’ять княжих мужів, озброєних тільки мечами. Вони стежили за боротьбою богатирів.

Київські богатирі вже стояли в передніх лавах — Вадим Муромець та Ян Усмошвець. Так вирішив головний воєвода Претич. Ян Усмошвець був для герцю не вельми молодий: йому цього літа минув сорок восьмий. Зате Муромцеві заледве виповнилося двадцять і три.

Ще не було остаточно домовлено, по скільки богатирів братиме участь у боротьбі, але серед киян говорили про якихось Дюка Стопанича та Чурила Пленковича: перший був белзьким купцем, а другий — перемислянським.

Доброчин іще не знав, кому із своїх двох віддати перевагу, якщо Мешко виставить лиш одного богатиря. З Яном Усмошевцем його пов’язувало спільне важке дитинство. Вони були ровесники й разом училися на мечах, навіть мріяли визволити з Любеча Доброчинового батька Маломира. Тоді старий Муромець висміяв їх — і дуже вчасно й слушно, бо були б наробили лиха батькові й собі. Юнацькі роки Доброчина пройшли й з Муромцем, якого Доброчин любив і поважав — за його небалакучу щирість і зненависть до ворога.

А потім ще був у житті Доброчина старший син Муромця Ратко. Без Ратка печенізький хан Куря напевно захопив би й спалив Київ, а всіх киян полонив би або повбивав.

Тепер Доброчин мусив оддати комусь із двох богатирів перевагу.

Герць почавсь о четвертій^[16] годині дня, коли сонце було ще не таке пекуче. На поле вийшло по двоє богатирів. Це якось само собою полегшило справу: Доброчинові не довелося вибирати одного з них: тепер усе мали вирішити Доля та богатирська сила й змога.

Першим Претич виставив Яна Усмошевця — старшого й більш досвідченого, який однаково добре володів сулицею, сокирою й мечем. Супроти нього Мешко поставив белзького купця Дюка Стопанича — значно молодшого відколишнього київського шевця, але напевно ж і менш досвідченого за нього. Обидва вдались однаково кремезні в плечах й однакові на зріст, навіть мали однакові чуби та вуса, лише в Дюка вони були чорні як смола, а в Яна вже трохи шпакуваті. Та й сиділи на майже однакових гнідих жеребцях: широкогрудих і з підстриженими гривами.

Несподівано для себе Доброчин відчув, що не хоче смерті не тільки свого колишнього друга Яна, а й того незнайомого Мешкового богатиря. Цими богатирями належало тільки милуватися.