Похорон богів - Сторінка 114

Це нікого не дивувало, бо такого шестипалого ручища не мав досі жоден київський борець. Невдовзі Чурило Пленкович узяв молот обома руками. Тепер їхні молоти мовби зрівнялись у вазі, млявий Муромець відчув це й пожвавішав. Наступним ударом він посадовив Чурилового коня на крупа. Це було, напевно, чисто випадково, бо коли Чурило виліз із сідла, Вадим Муромець також зіскочив додолу, кинув повід коневі на шию й відігнав його геть. Далі мали битися пішими.

З перемислянського валу почувся схвальний крик. Тепер перевага була на боці Чурила Пленковича, вищого за киянина на півголови. Борці почали обережно сходитись, волочачи молота майже по землі. Першим замахнувся перемислянт. Уклавши в удар усю силу свого плеча, він так страшно хекнув, що це почули глядачі з обох боків, а коли Муромець узяв молот обома руками й теж замахнувся, молот випав у Чурила з рук.

Над валами Перемисля запала тиша.

— Малий позвірів! — у запалі крикнув Претич. — Він зараз його вб’є…

Всі затамували подих, а Ян Усмошвець тихо проказав:

— І малий кине молота.

Вадим Муромець і справді зняв ремінь молота з руки. Тепер усе вирішувала гола людська сила. Борці зчепились руками й застигли на коротку мить. Певно, Чурило Пленкович почув себе не вельми добре, бо спробував вирватися й пірнув вниз, але з шестипалих Муромцевих рук було не так просто вирватися. Київський опричник стискав і стискав перемислянського купця, аж поки той видихнувся.

— Позаторік один грецький волох мені казав, що твій отрок скручує в’язи турові, — озвався до Претича Доброчин. — Це правда?

— Та гомонять, — згодився Претич. — Але як візьме коня за хвіст — обов’язково звалить. Це вже я бачив сам.

Поєдинок закінчився. Претич запитав:

— Перемисль виймемо сьогодні?

Вадим Муромець і Чурило Пленкович наближалися сюди, коли Доброчин відповів Претичеві:

— Пошли до Мешка гінця.

— Що сказати Мешкові?

— Сам скажу. Хай Мешко прийде.

— Може забоятися й не прийти, — скривився воєвода, в якого, певно, розболілась поранена голова.

Доброчин був у гарному настрої, і коли прийшов ляський князь, узявши супровідниками двох малих воєвод і сина Болеслава, Доброчин одразу ж повів їх до свого шатра.

— Сегодні боги спомагали киянам, — сказав він, широким порухом запрошуючи гостей сідати. В цю мить увійшли Претич і Ждан.

Мешко глянув на перев’язану голову Претича. Крізь білу полотнину проступала запечена чорна кров, і він подумав, що кілька днів тому полянські боги зрадили були своїх: Претичевій раті перепало добре за Саном. Але сьогодні кияни міцно сиділи в сідлі, й Мешко був тепер цілком певний, що це не на рік і не на два. Тепер Мешкова доля була повністю в руках Доброчина, який міг ласкаво відпустити переможеного додому, а міг забрати й у полон, а це означало б кінець усім Мешковим сподіванням. Він тепер шкодував про те, що три роки тому так злегковажив, одхопивши в розтіпаного коромолами Києва всі західні городи. Тоді Мешко думав, що Київ остаточно занепав, і піддавсь на вмовляння хитрого лиса Оттона.

Якби тепер Доброчин вирішив затримати Мешка бодай на місяць або два, удільний князь краківський Здіслав неодмінно скористався б із цієї нагоди: став би вельким ксенжем усієї Ляської землі.

Мешко чекав останнього слова Доброчина, який сидів на шкіряній подушці, мов печенізький хан, і посмикував себе за вуса.

— То як будемо рядити? — нарешті озвався він, коли отроки принесли й поставили серед шатра питво й наїдки.

— Як скажеш ти, ясни ксенже…

— Ти просив мою доню за свого синка?

— Тепер про це вже годі й думати. Твої богатирі перемогли моїх, — по-руському скромно відповів Мешко.

— Але ж ти цього хтів?

— Я хчял-ем, але пан буг тего не хчял…

Доброчин весело засміявся:

— Ти мені своє жадання скажи, а не богове!

Мешко понуро мовчав, оддавши себе на ласку бога та переможця. Доброчин перехилився й налив у його братину білого вина.

— Хоць ваш бог і відвернувся од тебе, та вже бог з ним! Даю свою доньку Потвориславу за твого сина.

Мешко й не пригубився до вина. Ще вчора ввечері він подумав, яке глупство мало був не вчинив, просячи руки Доброчинової дочки за свого сина. Що могли подумати в Гнезні, Римі та Кведлінбурзі про такий злюб? Ляський круль узяв поганську княжну за свого хрещеного сина? Це могло стати вогняним громом з ясних небес, і Мешко сьогодні навіть утішався, коли пан буг не дав йому вчинити цей хибний крок.

— Не могєм брать твоєї цурки, — нарешті видушив із себе ляський князь. — Мені тего ніхто зроду не подарує. Доброчин глузливо запитав:

— Кого лякаєшся?

— Всіх… І найперше князя краківського.

— Ти про себе дбай, а не про князя краківського, — сказав Доброчин. — Коли станеш моїм сватом, хай тебе не лякають усі в світі князі. Я не дам зобидити свого свата. Зумів єси?

Це Доброчин вирішив іще вчора: віддати свою доньку за Мешкового синка, в очах якого світилася жива думка, хоч він і зуба не показав, допоки перемовлялися межи собою старші. Доброчин тямився на людях і знав, що за сприятливих умов з того мовчазного юнака може стати добрий володар. До того ж у жилах його тече й русинська кров. А якщо все життя поряд з ним буде й княжна-киянка, мати його синів, князь Болеслав ніколи через це не зможе переступити.