Повість полум'яних літ - Сторінка 37

— Піджака?!

— Атож.

— Де?

— Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашніше було. То хіба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.

— Казав я тобі, — не бери піджака, не бери піджака, — з докорою сказав Семен. — Отепер попокрутишся без піджака, вояко!

— Ну, батьку, на те війна. Народне діло. Тут уже кому яке щастя.

— Лиха година! Такого піджака загубити, — сказав Семен. — Ну, треба вже радіти, бог з ним. Ходіть, прошу, обідати!

Є місцевості веселі, радісні, є похмурі, тривожні й недобрі місця. Є благодатні долини й овіяні смутком гори. І назви е веселі, як от Ворскла й Десна, і тихі, мрійні, як Сейм або Дон. І є зловісні, трагічні звучання назв, як Горинь-ріка на Волині. Кожна місцевість має свою душу.

Старі Павлівці мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горі й попід горою в мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягав селом, бігли врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір’їв та хат. По городах та за селом височіли стародавні безплодні горби, що скидались, особливо ввечері, чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на могили безвісних велетнів.

В селі жили вродливі задумливі люди, й була тут у жіноцтва своя давня мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квітами, то й одяг людський схожий був на садки та городи.

І хто було не переходив, хто не проїздив Старі Павлівці, влітку чи навесні, вдень чи ввечері, той ніколи вже не забував їх, і особливо поле, що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором.

Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настрої, а мусив зупинитись.

«Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний, і ти в ньому живеш коротку свою мить», — звучало в урочистому спокої. «Радій, добрій. Перепочинь від повсякденного, буденного, дрібного. Дивись».

Перед людиною, скільки око сягало, простяглись чернігівські й полтавські землі — зелені сіножаті, озера, села на пагорбах, поля й дрімучі бори. А між борами і тут, і там ясніли плями древніх пісків.

Попід зеленими горами через луги простяглися старий Дніпро в сріблястих берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Київ.

На вишгородському пагорку цвіли вишні, й старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один вік, похилився над Дніпром вже майже без гілля.

Щось епічне й святкове почувалось у полі, одвічний перебіг часу й величний спокій… Колись тут попасались коні Святослава. Сіроокий князь ночував у лузі над Дніпром і, задивившись на зорі, мріяв про Дунай. І так само пахло чебрецем і полином. Тільки Дніпро був широкий, трави буйніші й Дунай далі.

На небі й у Дніпрі гримотіли велетенські битви між весняними хмарами, а над задніпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не півсвіту й десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Черніговом, спадала на землю синіми пасмами дощу.

Вийшли в поле сіяти. Незвичайною була сівба над Дніпром у сорок четверту весну. Не гули моторні машини в полі, не красувались свіжою фарбою широкі сіялки. Війна пожерла багату колгоспну техніку, винищила й покалічила коней, засмітила зерно.

Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сіяли прадавнім способом з щедрих хліборобських рук.

Старі колгоспники ішли цепом, як воїни, поволі, з непокритими головами.

Далі йшли сіячки — жінки й удови солдатів на чолі з Василиною Бовкуновою. Сіяв лікар Вірський, а за ними народний суддя Іван Орлюк з Уляною й чимало хто ще, а малеча бігла босоніж за боронами або гуляла у війну круг мертвих «тигрів».

У декого на грудях виблискували бойові ордени.

Весняний вітер надимав порожні рукава у Платона Вернигори і Юрка Мирси. Сіячі проходили з повними ііригорщами давців по полю недавніх битв і, поглядаючи на широкі задніпрянські простори, згадували хоробрих товаришів своїх і командирів.

І тому що кров загиблих ще не цілком всочилась у землю, й рани на живих ще нили на негоду, й уночі боліла порожнеча на місці відірваних рук, спогади, як хвилі, перекочувались старим полем, і картини бою над Дніпром виринали з пам’яті людської з нестримною силою.

Тоді повітря розтинали брязк й гуркіт. Поле двигтіло під вагою танків, гармат і різного іншого рухомого кричущого заліза.

Ревли літаки. Стрімголов! бомби освистували людське життя катастрофічним свистом.

На вншгородських пагорбах, на старому кладовищі, горіли танки. Чорні стовпи диму над Дніпром провіщали загибель Гітлеру.

Горіло село. Тисячі гармат било по ворогові без-перестань, і безупинно грім гримів, і люди метались у куряві, в диму, в блисках своїх гармат, як привиди епохи.

Земна куля оберталася в порожнечі. (Мультиплікат). Величезна смуга пожеж над Росією, Білорусією, Україною вгорнула її в дим.

Літаки вершили свою нищівну справу, — здавалось, чути було, як стогне земля. (Знайти вираз у музиці).

«Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мої віддалі й таємниці, і я вже затісна для них. їх генії вже розтлівають ідеальну мою сферу, проникаючи в мій атом і розщеплюючи його всесвітню узгодженість. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного разу в світовому просторі? Згорю? Розвію в космосі свою неспокійну людську плісняву й перестану бути?..»