Повість полум'яних літ - Сторінка 38

Але ось поступово з радіосвисту, й вищання, й стукоту радіошифрів та злобного гарчання ефіру вихопився людський голос:

— Ні! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батьківщино, Мати-Земле! Зникнемо ми, зміняючись на твоєму лоні, покоління за поколінням, як хвилі в океані, в кривавих обіймах страждання з радістю. Але, зникаючи, завжди казатимемо: «Слава тобі! Слава твоєму хлібові, винограду й вину, слава приходу й відходу, весні й осені, дням і ночам, росі вечірній і вранішній росі, любові, й праці, й дорогоцінній крові, пролитій в ім’я волі й братерства народів, в ім’я збагнення найголовнішої таємниці життя на тобі — таємниці нашої людської спільності. Ми твої діти, і ми твоя міра: ти прекрасна!»

Тихо в полі. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, іржаві танки зяяли чорно-рудими пробоїнами. Ні на що вже не потрібні, пошматовані гусениці поблискували сталевою лускою, наче побиті велетенські змії. Ями, патрони, гільзи, дрантя й мотлох, і без ліку вбитих.

Іван і Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Задніпров’я.

— Яка краса!

— Про що ти думаєш? Скажи… Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, при Ярославі, при Хмельницькому? Або через сто років?

— Тепер.

— І я.

— Бо ж ми, справді, відстояли псі минулі сторіччя, — сказав Орлюк, дивлячись на вічне свято Задніпров’я. — Всю нашу історію, миііулу й майбутню.

— Ти щасливий?

— Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі. В цій жмені колгоспного зерна, — Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з насінням пшениці, — в цьому-от виявилось справді більше змісту, ніж у всій фашистській історії. Ти помітила, як сіють?

— Помітила.

Орлюк глянув на сіячів. — Ось він іде «над війною, наш народ». Це безсмертні слова твого батька. Яка битва може зрівнятися з цією картиною!

Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова бригада Романа йшла цепом і, засіваючи поле бою зерном, гомоніли про своє:

— Ну, рука вже, кат з нею, мені не шкода, — казав Платон Бернигора, сіючи правою.

— А що жаліть? — спитав Сорока.

— Еге ж. А от за чим жалкую, що не став героєм.

Не вийшов!

— Боявся, чи що? — спитав Роман.

— Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було підвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що потім і здумати страшно. Коли — беркиць! Прокинувся — госпіталь! З очей далі — з серця геть: ріжуть!

— Точно.

— Потім повернешся в частину, ніхто заслуги визнавати не бажає: нові всі! Нема справедливості!

— Точно.

За сіячами йшли з боронами інваліди й школярі-підлітки. За ними поспішали ледве видні з борозни босі ясноголові герої майбутніх безкровних битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кінець трудового походу, метушились галич та гайвороння.

Раптом відчайдушний зойк примусив усіх озирнутись.

— А, боже ж ти мій! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. — Антоніна бігла за своїм п’ятирічним онуком Василиком. Спостигнутий цим скриком, Василик відразу ж подався навтіки від баби. Велика батьківська шапка насунулась йому аж на ніс і заважала бачити. Але Василик не падав і біг прудко, притримуючи лівою рукою штаненята. В правій руці була в нього велика граната, яку він знайшов у борозні.

— Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!

— Не кидай!

— Кидай!

— Не кидай! Уб’єшся! — гукнув Орлюк і побіг навздогін за хлоп’ям.

— Переймайте його!

— Ах, сучий сині Уб’єшся к чортам! Антоніно! Тікай, не підходь до нього! — гукали сіячі, поспішаючи навперейми й навздогін бомбометателю.

Василик перелякався.

Така сила грізних вигуків остаточно збила його з пантелику. Він біг щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, він подався полем до «тигрів», де грали діти.

— Стійі Не пускайте його до дітей!

Уляна не зразу зрозуміла, що трапилось з хлопцем. Потім вона помітила в його руці гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.

— Іване, Іване, вернись! Не підходь!.. Іване!

Василик біг якраз навстріч Орлюкові. Але, почувши крик учительки, він крутнув назад і потрапив у полон до бабусі.

Антоніна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула, звеселивши все поле, Антоніна почала старано вибивати дурощі з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.

Плакала й Уляна. Їй хотілось припасти до Іванових грудей, але вона соромилась, бо ж кругом були люди.

— Улю, що з тобою? — здивувався Орлюк. — Ти ж у бої ходила!

— Іваночку, то зовсім інше, — посміхнулась Уляна крізь сльози. — То війна, а це життя.

Незабаром Орлюк попрощався з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всі битви, на які будь-коли спроможна була людина. І людина перемогла.

Він стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини.

1944-1945 рр.