Причепа - Сторінка 100

— Ой мамо, мамо! Нащо було нам виїжджати звідсіль! Я, певно, тута й досі була б щаслива, була б здорова!

— А хто ж його знав, що багатство матиме для його таку гублячу силу!— одказав батько.— Гроші, панство заворушили в йому шляхетську пиху і запагубили й його, й тебе… А при бідності той душок у йому дрімав, мов пришиблений, приборканий.

Приїхали вони додому. Надвір повибігали всі сестри, всі обнімали, цілували Ганю, знесли її на руках з великим плачем. З усього села сходились молодиці, котрі знали Ганю ще панною. Всі плакали, всі шкодували й жалкували за нею.

— А ми вам, Ганю, не радили виходити заміж за пана!— говорили молодиці.— Де вже пак! чужий рід, чужа сторона,— все не те, що своє!

Все на світі розвивалось, росло, розцвітало, а Ганя чахла, сохла, в’яла і все поглядала в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не схаменеться, чи не верне їй любові, живоття. Їй здавалось, що вона б одужала, що до неї вернулося б згасаюче живоття, якби він приіїхав до неї, пожалував її.

— Він один вернув би мені здоров’я, живоття!— говорила Ганя.— А як помру, то поховайте мене в саду, під двома черешнями, де колись передніше так часто сиділа з ним. Я буду близько од вас; звідтіль видко економський яр. Ганя заливалась слізьми; і всі сестри плакали. Мати не одходила од неї і день, б ніч.

А милий не вертався, а слабість збільшувалась. Ганя не спала вночі, її очі були розплющені; огонь палив її голову, її тіло. І уявлялось їй, що вона бачить цілий ряд багатих світлиць з порозчиняними дверима, з блискучими паркетами, з здоровими дзеркалами до самої стелі, з канделябрами. В її очах стіни починали ворушитись, світлиці розступались; все хилиталось, все трусилось, стеля піднімалась все вище й десь зникла в небесному просторі, а зверху наметом розгорнулось синє небо, ясне, блискуче, залите сонячним промінням. По йому літали й шугали лісові птиці. Великі світлиці ширшали, довшали, перевертались на Нестеринські яри, тільки гори були вкриті не зеленою травою, а дорогими килимами, шпалерами, дзеркалами…

— Ох, мамо! поприймайте оті килими! І хто їх порозстеляв по горах!— белькотала Ганя серед ночі.— Не хочу я їх, не треба мені їх! І знов здавалось їй, що вона йде поруч із Ясем по яру, а гори, вкриті килимами і шпалерами, все-таки стають по обидва боки стінами. Од їх пашить вогнем, пече її тіло. Вона і Ясь— йдуть босоніж по зеленій траві, а під ногами сипляться з трави, як роса, золоті іскри, блискучі брильянти і печуть її в ноги, неначе огневі іскри. Озирається Ганя на яр, і їй здається, що вона вже бреде по яру, як по воді, в розтопленому золоті. Густе золото обливає їй ноги, хлюпається, бризкає, блищить краплями проти сонця, заливає цілий яр, як ставова вода. Її ноги грузнуть, загрузають, ніби в густому багні; їй важко ступати. А золото все глибшає, підіймається вище, заливає її й Яся. Вона поглядає на Яся, а в його очі страшні, звірячі; лице його таке люте, червоне, що вона й боїться його, й хапається за його руки, щоб не потонути в тому чудному ставу.

— Господи, як важко брести! коли б до ставочка!— белькотала Ганя, дивлячись на стелю.— Ой пити, пити хочу! Ясю, голубчику, достань мені водиці!

І здавалось їй, що вона нахилилась над криницею, доставала гарячими губами води. Коли дивиться, а то не криниця, а дзеркало; в йому вона побачила своє страшне, замліле та бліде лице, свої широки очі. Переляк однімає в неї пам’ять, забиває памороки. Все закрутилось перед її очима, забризкало іскрами, зірками, запашіло вогнем.

Не довго мучилась Ганя; швидко й вмерла, її поховали в садку, під черешнями. Сестри обсадили квітками її могилу, а білий цвіт черешні щороку обсипає зверху землю на могилі. Щороку на проводи збираються всі дочки отця Хведора, всі родичі і ставлять під черешнями панахиду за її душу.

Серединський взяв до себе сина свого і десь пустився по світу шукати талану, переходячи з економії на економію, як вічний міфічний жид. Малий син незабаром умер, а з ним умерла й остання пам’ятка Ганина в його. Нужда знов вернулася до його, протверезила його, прояснила його гордовиту душу.

«І що зо мною діялось? і що зо мною було?— думав він часом, сидячи сам в бідній економій.— І що то за хурдига піднялася в моїй душі, потрощила моє щастя, взяла жінку мою й промайнула, тільки загула?.. А я знов зостався, як і був. Тільки та хурдига покинула страшні сліди в моїй душі, поламала, потрощила й мене, й покійну Ганю».

І згадав він, сидячи сиротою ввечері, свою покійну Ганю, її добру, просту душу, її ласкавість, хазяйновитість; згадав, як вона сама поралась, працювала, добре держала дім; згадав її вірну любов, її муки,— і з’явилась, як на долоні, його провина.

«Може, то була її доля, що я пішов так одразу угору! А хіба ж вона не дала мені щастя! А Зося, Зося! а мої гордощі! вони, вони мене запагубили!.. а Ганю з світа згубили».

І не раз, і не два плакав він за Ганею. Та не вертається вдруге, що раз потонуло в безодні…

Лемішковський помирився з Зосею, котра і потім не переставала тягатись з кавалерами до сивої коси, тільки вже потай од чоловіка. Вона не бришкала, вже боялась його, бо знала, що тиха вода часом великі греблі рве. А Лемішковський тягався од села до села, тинявся од пана до пана по економіях з сім’єю, не дав ради дітям, не довів їх до пуття, не дав їм доброго вчіння і винував Зосю, що прогайнувала його батьківщину, занапастила й його, й дітей… І не раз, їдучи коло батьківського грунту, він дивився на батьківську оселю, хату, на старий садок, на все добро, де вже панували чужі люди, де похожали ноги чужих дітей,— не унуків і правнуків старого Лемішки.