Сагайдачний (1924) - Сторінка 114

Українні пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звідтам йшли прикази до українних старостів, щоб нікого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втікачів було стільки, що не можна їх було зупинити.

Конашевичеві ставало в Києві тісно. Його душа рвалась у широкий козацький світ. Він склав собі, вилеліяв у своїй душі план організації січового товариства і хотів зачинати свою роботу. А тут прив’язали його в однім магнатськім домі, відірвали від почви, на якій мав працювати. Конашевич заговорював кілька разів до о. архімандрита, та о. архімандрит усе заговорював чим іншим. Видно було, що не хоче його ще звідсіля пустити.

"Господи святий, — думав собі Конашевич, — невже ж мені тут вікувати прийдеться на цім бакалаврстві? Цю роботу може зробити хто інший, який між козацтвом на ніщо не здався. Далі вірветься у мене терпець, начхаю на всіх панів і втечу на Запорожжя".

Тільки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?

Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.

Одного разу сказав він о. архімандритові свою думку без обиняків.

— Признаю тобі повну рацію, Петре. Ти зробив дуже багато, та діло далеко ще не покінчене.

— Я його і цілим моїм життям не покінчу.

— Годі так серед року Аксака лишити. Я про це думаю і глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намітив таки з-поміж наших галичан. Але року треба вже добути.

Петро заспокоївся. Півроку — то не вік, треба видержати.

А тим часом сталося щось таке, що негайно приспішило втечу Петра на Запорожжя.

Наспів час насильного ширення унії на Україні. Православних попів стали силувати на послушенство уніатському владиці. В Києві він сам боявся жити і посилав сюди своїх вікаріїв. Упірних православних попів викидали силою з церкви і давали сюди уніатських.

Одного разу в неділю, літом, на третьому році побуту Конашевича в Києві, вийшов він вранці з дому і зайшов на Поділ. Він побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.

Уніати хотіли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Місцевий священик не хотів підчинитися уніатському владиці і не хотів з церкви уступитися. Народ зібрався на утреню. В церкві і довкруги її зібрались міщани з жінками і дітьми, святочно одягнені.

Нараз з’явився заступник уніатського владики в товаристві пахолків, ведучи з собою уніатського священика, якого мав тут помістити. Вони розтрутили народ і ввійшли до церкви. Передерлися поміж народу аж до царських врат і до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду і волосся та виволокли надвір, його місце зайняв зараз піп уніатський і став правити утреню. Народ збентежився. На криласі дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах і погрожуючи кулаком до криласа, кричав:

— Я вас, гільтаї, бунтівники, кляті шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.

Та його таки ніхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.

Уніатський вікарій пінився зі злості, а далі сам пішов до криласа і став співати.

А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанів, аж його покривавили. Кров текла йому з носа і губи та спливала по ризах.

Народ став гомоніти і відгрожуватися. Та ніхто не посмів зачіпати узброєних пахолків.

Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипів. Злість аж підкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної огорожі і виломив кола.

— Гей, люде, кияне, народе православний! І не сором вам дивитися бездільно на такий злочин?

З ломакою в руках кинувся на пахолків і бив, мов ціпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу і про свої палаші забули. Народ отямився.

— Гей, люде, не даймося, між нами козак Петро. Затріщала церковна огорожа. Міщани ламали коли і рушили Петрові на допомогу. Вони страшно роззвірились. Побивши пахолків, кинулись цілою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласі на смерть і виволокли збите тіло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.

Піп, побачивши від престола, що це не жарти, покинув правити і сховався під столом у презвитерії. Міщани там його знайшли і поволокли на майдан, страшно б’ючи.

— От тобі, поганче, унія, останній раз ти правиш!

Навіть жінки не остались позаду своїх чоловіків. Вони рвали одежу на побитих на куски і маяли ними в повітрі, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.

Те все сталося дуже швидко. Народ тріумфував. Православного попа умили з крові і хотіли завести в церкву, щоб правив далі. Та піп був такий побитий, знесилений і схвильований, що ледве стояв на ногах.

Один з пахолків вирвався з товпи зразу і побіг на найближчий постій. Звідсіля рушила ціла сила пахолків та жовнірів на Поділ.

Петро, побачивши це, зміркував відразу, що такій силі неозброєні міщани не дадуть ради і не встояться. Він крикнув: