Сагайдачний (1924) - Сторінка 119

Згадав і побратима Марка. Чи він живий? Може, де у поході пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожці сиділи без діла і не рушались нікуди. Ляхи відгородили Запорожжя від України, що годі путньої вісточки звідтам дістати, та підождіть, ми розіб’ємо ту стіну і злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.

Далі думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо він мусить, одружившись, посидіти якийсь часок на хуторі при молодій жінці?

Вколисаний такими думками, які щораз більше переплітались і путались, він заснув твердо.

Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:

— Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би і перекусити час.

Конашевич відкрив очі. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути було якісь голоси. Він присів у човні і побачив, як по Дніпрі увихалися човни, мов осінні листочки, що поспадають на воду. Він придивлявся щетинуватій голові Антошка. Вона нічим не була замітна, і ніхто б не відгадав, що вона така міцна.

— Антошку, вставай! Може, і ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очі і замкнув знову. Повернувся на бік і спав далі.

— Покропи його водою, зараз очуняє.

Артим повернув весло і переступив на зад човна. Тут із скриньки вийняв узлик з поживою:

— Це наладили мені у Лаврі для вашмосці, от і пляшка, і риба, і хлібець біленький.

— Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми і вночі випили по чарці і закусили.

— Ні, цього не можна. Я в дорозі не п’ю нічого, а особливо тепер не пив би, коли довелось мені везти таку важну особу. Я відвічаю за все, і не хочеться мені анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нічого на голові не має. А козаки у морських походах п’ють?

— Хорони боже! Під карою горла не вільно. Який би то похід вийшов, коли б козаки пили? А воно на воді і небезпечно пити. Раз тому, що чоловік мусить про те тямити, що йому під ногами нема землі, лиш вода. Опісля вода має то до себе, що на воді можна багато випити, так вона хміль з голови відтягає. А станеш ти на суші так і на ногах не встоїш, зараз і спати лягай.

— Та тепер, коли ми вже близько дому, то і я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я ніколи з собою горілки не беру.

Вони сиділи усі три і частувалися. Байдак і далі плив прямо серединою річки. Артим каже:

— Глядіть на мій байдак. І без весла, і без керма, а пливе прямо, мовби свій розум мав. Інший човен-то вертівся би з нами, мов навіжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочі оцієї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплі води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина відповідає довготі. То так, начеб одежу краяв.

— А від кого ти цієї штуки навчився?

— Я від батька, а батько від діда, і так як вгору, вони всі рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибіг за хліб та сіль, і треба далі до весла братись. Коби хоч під вечір наспіли.

— Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цілу ніч не спав.

— Що то, то ні. Жоден з вас на воді не був і не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собі відпочину дома.

— А звідкіля ти знаєш, що ми на воді не бували?

— От вигадав! Як це зараз не пізнати? Питаєш мене за такі речі, про які мій Миколка вже знає. — Десь далеко з правого боку почулись дзвони. — Це у Каневі

дзвонять. Вже ми незабаром будемо на місці. Та ви оба познімайте з себе ці чернечі ряси та перевдягніться на козаків. Тут нам вже нічого боятися.

— А до Канева ляхи не доходять?

— Доходять інколи і б’ються з нашими. Та тут начеб під високим берегом вода хлюсне, та й відплине назад. Тут і ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києві. У нас вони не зважились би налазити своєю унією. У нас козацтва досить, і то знатного. А наше міщанство? Як один, усі би повстали.

Як наблизились, щораз більше стрічали байдаки та судна різної величини. Рибалки затягали свої сіті та ловили в Дніпрі рибу. Усі вони були знайомі з Артимом і здоровили його весело, вигукуючи.

Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Відтак вискочив швидко на берег і притягнув байдак до палі. Конашевич з Антошком позбирали свої статки і повилазили. Антошко ніс клунок Конашевича, і так пішли з Артимом до міста. Зараз над берегом роїлось багато людей.

— Кого привіз, Артиме? — питали сусіди.

— Не бачиш, що козаків? Та ще й запорожців.

— Цей другий то хіба не запорожець.

— То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м’яч.

— Еге ж, то якийсь цапів син, мабуть. Всі стали сміятися.

— Кажу, не займай його, щоб опісля не каявся.

Довкруги дорожніх зібралась велика юрба, що вертали тепер додому.

Артимова хата стояла при вулиці, що йшла від річки. Вона була гарно побілена з сивою пасмугою довкола вікон і дверей.

Артим ввійшов у хату і звітався з жінкою.