Сагайдачний (1924) - Сторінка 120

— Ну, жінко, гостей я тобі з Києва привіз, почастуй нас чим добрим з дороги.

Артимиха, здорова і рум’яна молодиця, сиділа якраз на лаві між вікнами і кормила товстенького хлопчика.

На привітання чоловіка вона встала, прикрила грудь білою мережаною сорочкою і поклала дитину в колиску.

— Здорові будьте, ми раді гостям, сідати просимо.

Конашевич звітався і присів на лаві. Антошко стояв коло мисника.

Із-за припічка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою і чорними, мов терен, очима, та цікаво, хоч несміло, приглядався гостям.

— Ходи до мене, козаче, — каже Конашевич, підморгуючи.

— Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, — каже батько, — та гарненько привітайся.

Несміло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а відтак, простягаючи до нього руку, каже:

— Здорові були!

— Здоров був, козаче! — відповів Конашевич, узяв хлопця попід пахи, посадив на коліна і став цілувати.

— От таких-то я дуже люблю.

Артим був з цього дуже радий.

А тим часом молодшому у колисці стало заздро, бо став викидати ноженятами і кричати з усієї сили.

Батько мусив його взяти на руки.

Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию і бавився його вусами.

— Та де ти поліз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту білизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!

Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:

— Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, і ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?

Хлопець обняв його рученятами за шию і душив з усієї сили. Батько сміявся.

— Поїдеш зі мною на Січ?

— Поїду, як великий виросту.

— От і добре, та мені ніколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як підростеш, дам тобі шаблю, коника і поїдемо татар воювати.

— А мушкет?

— Не то мушкет, але і гармату, ти знаєш, яка гармата?

— Знаю, я бачив, така велика, довга і дуже гримить.

— Гарна з тебе дитина, рости здоров на потіху твоїм батькам.

Тим часом Артимиха ставила на столі пляшку з запіканкою, вареники, ковбасу, кислі огірочки, хліб пшеничний, кринку меду. Вона була гостеві дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловік, як дитина зараз до нього пристала. Діти звичайно пізнають душею добру людину, а від лихої строняться — міркувала собі жінка. Вона стала гостя припрошувати. Артим віддав дитину жінці і сів при столі. Конашевич прикликав Антошка, що присів під мисником і не смів сідати при столі з своїм паном.

Артим налив михайлик горілки і каже:

— Слава господові, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров’я та гаразду.

— Дай боже і вам, і нам усім.

До хати Артима стали сходитися сусіди. Кожний хрестився до образів і вітався з господарем і гостями. Артим частував кожного горілкою і просив закусити. Артим по чарці став балакучий.

— Слава богу, що допоміг довести діло до пуття так, як приказав отець архімандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпеці, як цей диявольський стражник присікався до пана Конашевича. Але дістав лобом у живіт від цього парня, що аж в Дніпрі скупався.

З тих слів поміркували сусіди, що Конашевич неабиякий чоловік, коли ним о. архімандрит так піклується.

Він говорив це навмисно, щоб перед сусідами почванитись: ось дивіться, люде, яких я людей вожу.

По третій чарці Артим розбалакався на добре і став оповідати, як Конашевич сам-один ломакою розігнав цілий гурт гайдуків, уніатів, коли хотіли брати нашу церкву. І через те мусив з Києва втікати.

Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канівець каже:

— Між нами ти, козаче, цілком безпечний, бо коли того треба буде, то всі, як один, за тебе станемо і не дамось.

В хаті ставало глітно. Люде не мали місця та зазирали крізь вікно.

Артим розходився, мов у великий празник. Частував усіх і підганяв жінку до поспіху, щоб приносила щораз свіжі пляшки з горілкою та збанки з медом.

— Пийте, люде добрі, сусідоньки мої. У мене сьогодні велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хаті не приймав. Та ви подумайте, священний отець архімандрит з Лаври наказував мені: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смерті ні пекло, ні небо не прийме, а так бідна душа не має де голови приклонити аж до самої смерті.

— А хіба вона буде вдруге вмирати? — спитав хтось з гурту.

— Ні, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! — кричав Артим. — Семене, а побіжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радів, як сьогодні.

За часок прийшли музики, їх посадили на зачіпку. Артим кричав:

— Ану же, хлопці, хто в бога вірує, зі мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, ні рук, ні струментів не жалійте, а з вогнем та серцем!