Сагайдачний (1924) - Сторінка 128

Кошовий засміявся:

— Я чував від Чуба, що ти строгий старшина, і у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Січі таке заведеш, то багато втече.

— Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всі ледарі забирайтесь звідсіля до бісової мами, і не їжте хліба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати військом, яке піде зі мною в огонь і воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усім до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому імені видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжніх лицарів, то краще мені буде, як тисяча черні, що при сильнішім ударі піде врозтіч.

— Твоя думка гарна, — обізвався генеральний обозний Палій. — Лише кошовий батько жаліє їх, що вони бідні збігці з-під панського ярма.

— Як він з-під ярма втік, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там міг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би і на кіл застромити, а ніхто за ним словом не промовив. Тут він людина свобідна, рівна, має рівне право до всього. Може і кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як і товариство йому служити зобов’язане. Тут дістає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до війни. Вчення воєнного ремесла, то так козакові потреба, як писареві знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Січі свою школу для неграмотних і поставити їм кількох вчителів? Неграмотному чоловікові зле на світі жити, а охочих знайшлося би багато, і старших, і новиків, і дітей, цих сиріток по полеглих козаках, що так в темноті виростають. Бо треба нам, панове, пам’ятати, що наше Запорожжя — то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республіку, а наша Січ-мати — то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати і свою церкву, і школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панів. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повівся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Україні зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять наші потомки, ці молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбільшу велику раду.

— Те, що Сагайдачний говорить, — каже кошовий, — то я з цим согласний, лише що таке діло буде дуже тяжко перевести.

— При добрій, твердій волі нема труднощів. Дайте мені спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав і як по наших школах водиться, а добрим словом і заохотою. Але до того потреба мені і церкви.

— Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш діло до путнього кінця, то твоє імення стане славним в козацтві від рода в рід.

Вже сонце хилилось до западу, як гості від кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом і обома Жмайлами. По дорозі каже Сагайдачний до Марка:

— А ти мені, Марку, будеш боярином на весіллі. Це розуміється само собою. Чей же не відлюбиш мені дівчини, як ти мене колись лякав.

Марко дуже збентежився і став цідити крізь зуби слово за словом:

— Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобі це сказати. — У Марка задрижав голос. — Твоя Маруся не жиє.

— Не глузуй з мене, це гріх, — каже грізно Сагайдачний.

— На жаль, воно так є. Її зарізав той рудий жид, що у Чепеля служив.

Сагайдачний став на місці, наче задеревілий. Уся кров збігла до серця, голова закружляла, поперед очі скакали іскорки, в ушах зашуміло, поблід, мов полотно. Йому здавалося, що січовий майдан одним боком підноситься вгору, а всі курені впадуть на нього. А ноги начеби прикував залізом до землі. Слово завмерло йому на устах, йому відняло відразу мову.

Марко з Жуком підхопили його під руки, бо вже падав на землю.

— Заспокойся, мій побратиме, — говорив Марко, — так судилось, така була воля Божа.

Сагайдачний застогнав важко:

— Боже, мій Боже! За віщо така кара на мене? — Він вирвався з рук Марка і Жука і побіг к воротам Січі, мов божевільний. Марко побіг за ним услід, а старий Жмайло крикнув за Марком:

— Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.

Сагайдачний вибіг з січових воріт до річки. Марко — вслід за ним. Тут сів над берегом Дніпра під вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко відкриті очі, мов у божевільного. Дивився кудись вдаль і нікого біля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхіття. Було так довший час. Марко не втерпів, щоб не заговорити:

— Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобі не стане за потіху, що любила тебе найкраща на всю Україну дівчина.

Сагайдачний устав, припав до верби і став до неї товкти головою. Шапка з його голови впала, і він став рвати собі на голові волосся. Тоді Марко схопив його іззаду з усієї сили і відтяг від верби.