Сагайдачний (1924) - Сторінка 136

Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.

Марко ні раз не збентежився. Заплів із його свою шаблю. Короткий млинець — і шабля турка вибита, полетіла геть у воздух.

— Живого берімо, — кричали козаки.

Та вже було пізно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, і голову відрубав одним махом.

Усі крикнули. Яничари пішли врозтіч, і хто не вспів скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник і каже:

— Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч він і турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто інший.

— Тим я не турбуюся, пропало. Він був би мене, певно, не пощадив, коли б мені шаблю з руки вибив.

— Як ми того потурнака Ібрагіма піймаємо, то спалимо його живим.

— Шукаймо за ним, братики!

Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли інші.

На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертій одежі. На голові у нього не було чалми, і він світив оголеним лобом. Він був скривавлений. Дрижав усім тілом. Знав, що з ним невольники зроблять.

— Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.

Вели його попри Сагайдачного.

— Давай його сюди, — крикнув, — то наш бранець.

— Він наш, ти до його не маєш ніякого права, — кричали розбішені невольники і вели потурнака далі, поштовхуючи.

— Ми тобі відплатимо за всі наші кривди, — відгрожувались.

— Сюди давай! — скрикнув Сагайдачний і стукнув ногою. Та коли і це не помогло, він став бити плазом по спинах.

— Я тобі дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволі визволили?

До Сагайдачного пристало ще кілька козаків і так з бідою вирвали Ібрагіма з-посеред розбішеної товпи.

Ібрагім став перед Сагайдачним і зараз упав йому в ноги:

— Помилуй мене та спаси, повік тобі вдячний буду. Не пора мені зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрібний.

Сагайдачний поступився назад і плюнув:

— Не каляй моїх козацьких ніг твоїм потурнацьким язиком. Вставай і відповідай, що тебе питати буду. Де суть каземати і льохи, де мучаться упірні невольники?

— Я покажу.

— Де скарбниця твого паші?

— Покажу.

— Де зложена зброя і воєнні прибори?

— Усе покажу.

— Де палата твого паші?

— В городі над морем. Там його статки і гарем.

— Гаразд! Тепер поведеш моїх людей і все покажеш, а коли збрешеш, то віддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знімуть.

Сагайдачний прикликав одного свого сотника.

— Візьми кілька десятків козаків. Цей потурнак покаже тобі, де що є, поперед усього випусти невольників. Вони, либонь, приковані до стін…

— Я маю ключі, — каже Ібрагім.

— Опісля забрати все, що має для нас вартість, і перенести на наші судна. До помочі прибери ще невольників. А сього потурнака бережи мені, мов ока в голові, бо ти за нього мені відповідатимеш головою, його опісля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще… Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав більше порожніх суден, бо на свої ми усього не заберемо… Ти, Марку, піди з кількома сотнями у город, треба трохи турків у городі поскоботати і палату паші вичистити… Щоб було все виконано, як я запорядив…

Тим часом Жукові судна стояли довкруги пристані і виловлювали втікаючі турецькі судна. Він сам стояв на лівім крилі від півдня. Тут здобули вже кілька турецьких воєнних суден і поставили позаду своєї лінії. До нього добилось посильне судно від Сагайдачного. Жук з великою радістю довідався, як гарно Сагайдачний справився. Він дав приказ.

— Десяток суден горі річкою до Сагайдачного!

Та в цій хвилі надплила від пристані одна галера.

Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пішли другі. Вже її загачили і дерлися на стіни. Яничари стали оборонятися і стріляли з рушниць.

Жук стояв на палубі свого судна і давав прикази.

Та в тій хвилі захитався, розвів руками і повалився на поміст судна.

Козаки охнули, кілька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Він проговорив тільки:

— По мені Сагайдачного вибирайте…

І сконав.

Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутій галері вирубали усіх до одного, а галеру пустили на дно.

Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товариші його лицарське тіло на дно байдака і прикрили малиновою коругвою.

Тепер не було вже туркам пощади.

Послані до Сагайдачного судна стали поруч з другими.

На них стали нагружати здобуте добро.

— Тепер у город, голуб’ята, — розпоряджався Сагайдачний, — лише не рушайте мені християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.

У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого більше бити. Тепер виводили з льохів нещасних невольників, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки під’їздили, забирали і виїздили на море.

Бідні невольники, що давно не бачили світла, прислонювали собі очі і ходили, мов сліпі. Інші були так обезсилені, що треба їх було вести під руки.