Сагайдачний (1924) - Сторінка 138

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз більше козаків перелазило. З цього боку не виходило з палати ні одне вікно, і ніхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на задній вихід. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух і заступив йому дорогу. Жмайло його відтрутив, а він, блискаючи люто очима, що аж білки йому наверх повилазили, добув ножа і кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

— Хлопці! Всередину і вибити усіх!

Козаки вперлися в сіни і розбіглися по кімнатах. Одні добивали євнухів, що на них стріляли з вікон. Другі відчинили двері від улиці і туди ввійшли козаки, що на улиці під муром ховалися.

Козаки пішли східцями нагору, де в однім крилі поміщений був гарем.

Палатна сторожа, дізнавшись, що в городі скоїлося, позаганяли всіх жінок в одну кімнату, зачинили двері і стали до оборони. Тут було кілька євнухів, які кинулись з ножами на козаків, їх вибили вмить. Прийшов сюди і Жмайло. Він забрав у вбитого євнуха колісце з ключами і став відчиняти двері.

В першій кімнаті сиділи старі баби, погані, мов відьми. Це були невольниці, що послугували гаремовим жінкам. Вони стали верещати і попадали на вид козаків лицем до землі. Одна заступила Жмайлові дорогу і, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якісь слова, чого він не розумів. Жмайло відсунув її набік і пішов у дальші двері. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жінок. Вони були одягнені у шовки і адамашки, з золотими прикрасами на голові і шиї, діадемами з жемчугів у волоссі. Одна краща від другої. Всі були одягнені в широкі штани та убуті у гаптовані золотом черевики.

Жмайло стояв на порозі з скривавленою шаблею і не знав, що йому робити, бо жінки підносили зразу великий писк, а відтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тоді жінки стали заслонювати собі лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

— Гей! Кажіть, молодиці, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарні дівчини, а одна заговорила по-українськи:

— Ми християнські невольниці. Ми дві з України, а це ляшка, визвольте нас…

— А ці другі?

— Тим дайте спокій. Вони раді, що у гарем попали, коли звідсіля підуть, то собі пошукають іншого пана…

— Так нічого нам гаятись. Одягайтесь мерщій у що попало і ходіть за нами. Хлопці! Забирайте оці всі килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан і так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цілими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Від моря побачили дві ракети.

— В саму пору ми упорались.

Сурмачі сурмили збір.

Козацтво збиралось, познімали мотузяні драбини з муру і забрали на байдаки.

Над рікою застав Жмайло гурток обідраних невольників, яких купили собі турки на базарі. Вони тепер повтікали і прийшли просити козаків, щоб їх забрали з собою.

— Не говоріть багато, лише сідайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди і прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березі велика метушня. Усі пхалися, щоб швидше відплисти.

Відплили всі байдаки на море. Жмайло плив на послідньому. Поплили до Сагайдачного.

— Чи всі вже тут? — питає Сагайдачний.

— Я відчалив послідній.

— Пливем на море, а там спочинемо по тяжкій праці.

Вдарили веслами і відплили геть на море, де всі байдаки зі здобутими галерами зібрались вкупу. Лише сторожні човни поставили довкруги подальше.

Звідсіля вже і Варни не було видно.

Козаки дуже раді були, що похід так гарно повівся. Варна довго попам’ятає таку гостину.

Сагайдачний пересівся на одну з галер, і там застромили отаманський прапор. За ним повели Ібрагіма і три християнські невольниці. Вони понадягали на себе киреї і подобали на монахинь.

На палубі сів Сагайдачний на якійсь бочці і прикликав потурнака.

— Хто ти?

— Я потурнак Ібрагім.

— З якого ти роду, звідкіля і як тебе по-християнськи звали?

— Я з України, але мого роду й імення не скажу.

— Чому?

— Бо я з славного козацького роду, і не хочу його каляти тим страшним поганим п’ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рідня згадує, що я загинув, поліг. Хай і плачуть за мною. Легше їм буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довідатись, що я поганець, урод, якого ні земля, ні вода не повинна прийняти.

Ця відповідь усіх дуже зацікавила. Сагайдачний собі подумав: "Не такий він поганець, коли шанує свій рід і ймення".

— Що тебе спонукало, що ти потурчився?

— Отамане, батьку! — крикнув несамовитим голосом потурнак і впав навколішки. — По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелі, коли настане скрутна година, тоді отаман каже: "Сповідайтесь, товариші, господу Богу і мені, отаманові кошовому, з усіх своїх гріхів". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я відстав від козацтва і я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї сповіді. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму і спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же мені хоч трохи на душі полегшає. Я не смію вимовити божого імення, такий я грішник.