Сагайдачний (1924) - Сторінка 140

— Хіба ж і наші галери у лиман не запливуть?

— Ці запливуть, лише треба з них набору здіймити.

Така порада подобалася всім.

Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:

— У Дністровий лиман! Невольників перебрати з галер на байдаки!

Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Ібрагім поліз знову на щоглу.

— Це воєнні турецькі судна з гарматою. Видно турецьку коругву з півмісяцем. Нам треба втікати щосили.

Старшина пізнала, що потурнак справді освічена і з морем ознайомлена людина, котра тепер може їм стати у пригоді. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика відповідальність на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але і козацьку славу. Шкода стільки праці, стільки зусиль, такої гарної побіди. Турецький флот непремінно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побідником. Він задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цієї топелі може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Він каже до потурнака:

— Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а Бог тобі простить, і козацтво прийме знову поміж себе. Про це вже я подбаю.

В потурнака начеб інша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже від цієї сповіді перед козацтвом блиснула в його душі надія, що, може, він ще спокутує свій гріх… Він осмілився спитати Сагайдачного:

— Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?

— Звідкіля це знаєш?

— По твоїй ході. Так моряки на помості не ходять. Тобі все здається, що впадеш… Чи так?

— Ніде правди діти…

— Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботі, то я зараз пізнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На суші ти показав себе неабияким ватажком. Але що іншого робити, як земля під ногами, а інше, коли ми містимось на байдаку і пливем по воді. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж і впоперек і з козаками, і з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобі, мій спасителю, тепер стати в пригоді. Бачиш, що я перший раз по довгій-предовгій душевній муці зрадів. У мене вступила надія не на врятування мого життя, що ти мені пообіцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити.

Ібрагім став знову плакати і бити себе в груди.

— Та ти мене, небоже, переоцінюєш, тобі треба знати, що не я сюди військо привів. Мали ми славного опитного отамана, він поліг під Варною лицарською смертю. Я був обозним, і на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради і що усе козацтво, і здобич, і слава наша потоне в морі.

— Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успіємо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тоді ми діло виграли. У Дністровім лимані лежить гарний острівець не менше Малої Хортиці. Там є багато і звіра, і риби, і дерева.

— Нам прийдеться стільки народу виживити. Самих невольників буде кілька тисяч, а все хоче їсти. У нас хіба сухарі, каша та в’ялене м’ясо.

— Будемо ловити рибу, полювати звіра…

— Я клопочу собі голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Січ через татарські степи, через стільки рік.

— Ні, ми перепливемо водою аж під саму Січ. У тому вже моя голова. — Опісля поглянув Ібрагім на південь і каже: — Чортові сини поспішають, що прийдеться їх гарматою здержувати.

Поглянув у цей бік і Сагайдачний. Тепер можна було вже і людей на палубі побачити.

Ібрагім дививсь по небу і похитав головою.

— Ще одного ворога матимемо, — каже.

— А це що?

— Буря буде і то вже незадовго. Подивись на небо, оці маленькі хмарки що поперед сонця шниряють… Дивись, як море непокоїться, як знімаються хвилі. Це признаки недалекої бурі. Наше море дуже химерне, і коли розгуляється, то усе блискавкою піде шкереберть.

Сагайдачний дивився на небо.

Зразу пливло кілька облачків по небу, білих, мов лебеді. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тоді подував від полудня вітер, що роздував вітрила і гнав бистро байдаки вперед. Ті облачки стали густішати і темніли, а тоді вітер здіймався щораз сильніший. А далі ті облачки стали звиватись у хмару, а тоді вже і вітер не вгавав. Хвилі здіймалися щораз вище, і байдаками стало підносити вгору.

— Вітер байдаки повивертає, — зауважив Сагайдачний.

— Ні, цього не буде… Вітер віє байдакам в потилицю, а у той бік байдак не вивернеться, хіба його водою заллє, але байдаки обшиті комишем, то не потонуть.

Наступили звідкілясь густі синяві хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотіли. Хвилі йшли щораз вище. Підносили на своїх, піною вкритих, білих гривах байдаки і галери високо вгору, а потім скидали в безодню. Опісля стали хвилі заливати водою байдаки.

Сагайдачний хитався, трохи не впав, його піддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.

— Сідай тут, отамане, біля мене, на помості, та держись обіруч цього колісця, а то вода тебе у море змиє.