Сагайдачний (1924) - Сторінка 170

— Невже ж там село?

— Так, се село, — відповів сумно Чепель.

Сагайдачним заволоділо якесь дивне почування. Почував у серці якусь ніжність і розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному місці під самітною грушею. Зліз з коня, припав до землі і став її цілувати. По його лиці плили гарячі сльози.

— Що тобі, Петре?

— На сім місці я востаннє прощавсь з Марусею, до того місця вона мене супроводжала… Тепер вже їдьмо далі.

Наближалися до села. У них забилося живіше серце. На вигоні за селом пасли недолітки товар. Вони придивлялись подорожнім. Аж одне хлоп’я скрикнуло до товаришів:

— Та ж це наш пан сотник.

Хлоп’ята стали вимахувати шапками, збігались у купу і пхались до Чепеля, щоб поцілувати його в руку.

— Здорові були, діточки! Що у вас у селі доброго чувати?

— У нас все гаразд…

Поїхали далі. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хліб. Бондаренко стояв лише в сорочці на стіжку і складав снопи, які йому з возів угору подавали. Заслонивсь долонею від сонця, та й зараз пізнав свого добродія.

Миттю зсунувся з стіжка і побіг до гостей.

— Слихом слихати, видом видати, які любі гості! Вітайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопці! Візьміть від гостей коні.

Чепіль скочив з коня і став Бондаренка обнімати.

— Горпино! А чи є ти там? Біжи сюди гостей вітати…

З кімнати вибігла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочці та спідниці, її фартушини держалось двоє білявих діток. Вони дивились несміло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.

— Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродій. — Вона відняла рученята дітей від фартушини і побігла з рундука гостям назустріч.

— Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?

— Славити Господа, гаразд. Боже мій, а ми при роботі так замарались, загавились, що я ні себе, ні діток не прибрала, ні хати не припрятала…

— Я з сього більш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку в садочку, — хто дбає, той має…

— А хто ж це? — питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на Сагайдачного.

— Не пізнаєте мене, добрі люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала бути дружкою на нашім весіллі з Марусею… Здорові будьте! — Він поцілувався з Остапом і Горпиною. — Вітай, щира подруго моєї незабутої Марусеньки! — У нього тремтів голос.

Тепер прийшла черга на діток. Мама заохочувала їх, щоб привіталися.

Сагайдачний узяв обох на руки і став цілувати та голубити. Він аж просльозився… Можна здогадатися, про що він думав.

Пішли в хату. Тут нічого не змінилося: Бондаренки нічого не переіначували, начеб вони тут на часок, поки самі господарі не вернуться, прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком і нагадав усе відразу, що тут було. Тут він Марусю посватав, тут відбулися заручини, тут началось і тут завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кімнату покійної Марусі. За ним пішла Горпина. І тут було все по-давньому, навіть такі самі квітки стояли у горнятках на вікні.

— Спасибі, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибі… Дивишся, так тобі здається, що те все діялось лише вчора, що от-от відчиняться двері і увійде покійниця така, якою вона була за життя…

— Хіба ж я менше Марусю любила, як ви всі. Вона мені з думки не сходить… От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся була моєю подругою, і між нами не було нічого тайного.

Пішов відтак у садочок, у пасіку, згадав старого Ониська, а опісля став у великій задумі проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь з любою дівчиною. Нагадав і препоганого Срулька і жалував, чому він його тоді не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це міг відгадати?

Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.

Остап вийшов до челяді, що під розлогою грушею обідала. Горпина оповідала сотникові, як вони живуть, що за той час у селі сталося, хто вмер, а кому вродилась дитина.

Вернув потім Остап у хату. Він знову розказував сотникові за свої господарські турботи, начеб гостеві, як своєму господареві, здавав із усього звіт.

Сагайдачний пізнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, більш пристає душею до хліборобства. Але таких треба Україні теж.

Поживившись, пішли обидва на кладовище. Воно лежало при старій дерев’яній церковці, докруги окопане ровом, над котрим росли старі розлогі липи та берези. З-поміж високої пожовклої від сонця трави стирчали на могилках низькі хрестики. На липах та квітах серед трави бриніли мухи, в траві відзивались цвіркуни. Сонце дуже пригрівало. Видно було, як у променях сонця дрижало повітря.

Обидві могилки стояли біля себе з низькими кам’яними хрестами. Були рівно обгорнені та обсаджені зеленим барвінком і такими самими квітами, як ті, що росли під вікном у Марусі. У головах Марусі росла червона калина.

— Оце Марусина могилка, — каже Чепіль. Сагайдачний припав до неї лицем і став сердечне плакати, потім підвівся навколішки і довго молився. Опісля присів на бережку могилки і важко задумався.