Сагайдачний (1924) - Сторінка 167

— Ну як же, панове отамання? Підемо за радою Сагайдачного і дамо відповідь комісарам без письма?

— Ми всі согласні.

— Коли ж відправимо комісарів? — питає кошовий.

— Відправимо зараз, хай нам не смердять на Січі…

— Ні, я гадаю, завтра, — говорив Сагайдачний. — Нічого спішитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тім, що ні. Та воно треба на се "ні" сказати солоденько і політичне.

— І на се ми згодні, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за ціле товариство, бо головно тебе польський король хоче "міти".

За валами Січі у курені, призначеному для чужинців, відбувалась у той час рада між ляхами

Посходилися там усі, які тоді на Січі пробували. Були тут три комісари з своїми підручними канцеляристами, було тут багато визволенців з Варни, з Очакова, й ті, що з Криму вернулися, було їх тут більш сотки самих гербових… Комісари не хотіли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потім дехто виговорився, і довідались усе. Вони привезли грізне письмо до січовиків, вони мають припильнувати нищення козацького флоту і мають забрати з собою винуватців Варненського походу. За Очаків Турція ще нічого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщі. Тоді визволенці не витерпіли, щоб не порушити цього діла на спільній раді. Та визволенці, замість підбадьорити своїх комісарів, насілись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навіть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:

— Мушу припускати, мосці панове, що ціла Польща з глузду збилась. Замість тим лицарям помагати в такім святім ділі, то їм під ноги колоди кидають і за гарне діло карати хочуть… Вони ходять у Турцію з золотом і поклонами, а козаки пішли з огнем і мечем, і золото собі звідтіля забрали. Коли кого з нас, бідних, не стане на окуп, то таки там і пропаде. Чи в Польщі за нас, бідних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непрохані і некликані, прийшли, і нас визволили, і тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там і поздихали у важких муках. І за цей хліб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля і силу! Хай собі плавають по морю, мордують, і граблять бусурменів, і визволяють далі християнський народ, між котрим і наших братів чимало…

— Я мушу цей закид проти Речі Посполитої опрокинути, — каже один з комісарів, — що будто вона про шляхту не дбала і не опікувалась ними. Річ Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах і пильнує.

— Тільки з цього опікування — що кіт наплакав, а Жолкевський нічого краще не вміє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося і хлопи щоб не бунтувались, а при нагоді то і козаків приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонців, тяжко колись на ньому помститься.

— Вашмосць, таку герезію говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого діла пильнує, і коли б не він, то всі українні панове повтікали би перед непослушним хлопством з Русі, пропала би католицька віра і унія…

— Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фіялках. Я говорю о козацькім лицарстві, о походах на турків, о визволенні невольників, а йому українні пани та неслухняне хлопство сниться! І що ж сталося б, коли б і українних магнатів, і єзуїтів, і унії на Русі не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, піди на один місяць у турецьку неволю, хай тобі дозорці вигарбують кілька разів дротяним канчуком спину, як ось мені, — він скинув миттю одежу і сорочку і показав свої, шрамами вкриті, плечі, — а тоді забудеш і за українних магнатів, і єзуїтів, і унію, і Жолкевського прокленеш…

— У нас отці єзуїти мають великі заслуги. Вони вдержують вищі школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольників…

— Шкода, що ще не назбирали стільки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…

Комісар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…

— Ми, — говорив другий комісар, котрий бачив, що визволенні таки держать сторону козаків, — ми так дуже на виконання королівських приказів наставати не будемо. Але так, без нічого, вертати не можемо. Хай спалять кілька старих суден і хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.

Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:

— Ви всі глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак Сагайдачний? Тобі, певно, здається, що то собі звичайненький мужик, що втік від панського економського канчука? То отаман з-під Варни, то освічена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловік на Січі, і він більше значення має, як кошовий. Зажадай від козаків, щоб його видали, а втоплять тебе в Дніпрі, мов сліпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без одного дурня світ не провалиться, але козацтво, роз’ярене таким безличним визовом, може нас усіх перебити, що жива нога звідсіля не вийде. Не розумію, як можна таких йолопів, як вашмосць, в такім важнім посольстві посилати.