Сагайдачний (1924) - Сторінка 165

— Ніхто не знає, крім генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комісарів, які вже зачинають свої ріжки показувати, я держу за валами Січі і сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати і цілі курені.

— Вибач мені, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?

— Як ти не дуже охляв, то можна завтра…

Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепіль засів у Переяславському курені, поки не верне Сагайдачний. Там стрінулись.

Чепіль Сагайдачного з довгою бородою не пізнав зразу.

Сагайдачний завважив теж, що Чепіль дуже перемінився. Він постарівся. Голова і вуса добре посивіли, він похилився, начеб який важкий тягар його придавив. Вони взялись в обійми і обидва сердечно заплакали.

— Зятю мій любий, як це ми стрічаємось?

— Спасибі, батеньку, що мене навідали, а то я не зараз спромігся би на твій хутір приїхати…

— Я не приїхав на Січ тебе навідати, а таки хочу віку тут доживати. В мене вже нікого немає, хіба ти один. Я забрав з собою ще тільки спомини колишнього мого щастя…

— Що ж воно сталося, де ж паніматка, де хутір? Хіба ж татари спалили?

— Моя небога вже під муравою на могилках спочиває біля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тільки з неї всієї роботи, що скоро рано біжить на могилку та біля Марусі порається. То квітки садить, то воду носить і підливає, то бур’ян поле, а все щось говорить, начеб з покійницею розмовляла, усміхається, начеб її бачила, а часом то і пісеньку стиха заспіває. Більше нічого її не зацікавить, нікого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам’ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня… І де-то все поділось, від тої хвилі, як вона втеряла розум… І так ниділа, ниділа, аж заснула безболізнено з усмішкою на лиці. Була рада вмирати, раділа, мов мала дитина, що вже йде до Марусі. Перед смертю прийшла до пам’яті, прикликала мене і каже: "Ще сьогодні я бачитиму Марусю. Ти, Іване, за мною не побивайся, бо мені так краще йти на вічний спочинок, і ти прийдеш до нас, а тоді заживемо разом у Господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене біля Марусі поховали…" — Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарівний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що мені більш на хуторі робити? Хутір я передав Остапові Бондаренкові. Він оженився з подругою покійної Марусі, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої гроші і віддав усі на січову церкву, — спасибі січовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу і кінчити.

— А хто ж той Бондаренко?

— А хіба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашій паланці, та ще і маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрім козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смерті Марусі ми їх одружили та прийняли на хутір. Добрі, щирі люде. Як вони, особливо Горпина, біля покійниці небоги заходилась, мов рідна дочка. Я їм подарував хутір з полями, лугами, і зі всім, що моє було, хай їм Бог благословить.

— А старий дід-пасічник, що мене лічив, живий ще?

— Помер, якось незадовго по смерті Марусі. Дуже глибоко узяв собі її смерть. Він її виняньчив, під його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навіть його внука більше його не займала. Нидів так, та й минувся. Так воно усім нам від смерті Марусі пішло з Петрового дня.

— Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутір. Я мушу ще раз поглянути на ці всі місця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилці моєї єдиної Марусі, мушу взяти з її могили грудку землі. Буде мені здаватися, що ми ближче себе, а коли і я минуся, а мене з цією грудкою поховають, то так начеб я біля неї спочив…

— Коли ж ми поїдемо?

— Післязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне діло, і я там мушу бути…

— Чував я про тебе, мій сину, дуже багато, і самого доброго. Тільки для мене і радості, що ти так високо виплив між козацтвом. Чував за Варну… Ех, сину мій, сину, чому-то Бог не дозволив… Та що й казать!.. — Чепіль махнув рукою.

— Така воля Божа, а проти неї нічого не вдіємо. Коли я довідався про таку страшну смерть моєї дівчини, трохи з розуму не зійшов та рук на себе не наложив…

— За те розказував мені твій побратим…

У курені розповів Марко Сагайдачному про свій вдалий похід на Очаків. Турки і не сподівались того, і були заслабі, щоб давати опір. Привезли добичу…

— А що паша очаківський?

— Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Іскра йому виворожив…

Другого дня зібралась січова старшина до кошового на раду. Запросили сюди і старого Чепеля. Хоч він поки що на Січі старшиною не був, та поміж січовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, віку і досвіду…

— Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однім важнім ділі. Знаєте, що приїхали з Польщі комісари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут між чотирма стінами, а після обміркуємо, чи самі дамо відповідь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми відмовилися зробити те, чого Польща від нас хоче, тоді і ради не потреба, і козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говоріть цього нікому, що тут почуєте… Вам тільки скажу, що комісари скакали мені вже до очей, мов оси, чого я так проволікаю. Я одмовлявся як міг, лише щоби діло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволікати не можна, і треба сьогодні вирішити, та цих диявольських комісарів відправити, звідкіля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.