Сагайдачний (1924) - Сторінка 164

Вона закрила лице долонями і плакала.

— А от ще одна перешкода, — говорив по хвилі Сагайдачний. — Ти би на цій любові душе ошукалася. Я не можу вже нікого, жодної дівчини любити. Як ти до мене була така щира, то і мені треба відкрити перед тобою мою тайну, хоч при тім порушу ніколи не загоєну сердечну рану..

Анна випрямилась і слухала.

— Я полюбив раз в житті дівчину гарну, як ранішня зоря, чисту, як небесна роса, добру і розумну, мов янгол… Попри неї для другої дівчини в моїм серці місця немає…

— Хто ж вона?

— Чесного козацького роду, одиначка, як ти, — бо також втратила одинокого брата в борьбі з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…

— Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба заміж…

— Ні, цього не було, бо такий смільчак, щоби її важився мені забрати, не жив би… Ми були вже заручені, батьки мене любили, мов рідного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторі її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вівчар, влюбився в неї, при помочі розбишак вкрав її з батьківського дому, і коли ті гільтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотіли її забрати і продати татарам, він її зарізав ножем.

Анну начеб підкинуло з обурення.

— Такого лотра на вогні живого би спекти…

— Його ті гільтаї за те, що такої добичі їх позбавив, повісили… Зрозумій же тепер, моя добра Анно, — говорив Сагайдачний, важко зітхнувши, — що для мене любові вже немає. Я би найчистішою любов’ю до другої споганив пам’ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак — і нічого більше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашні і стону конаючих, можу знайти забуття і полегшу на моє терпіння… Тебе я ніколи не забуду. Останьмося друзями, та й тільки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвідомо полюбила жонатого чоловіка, а така любов грішна. Я не буду користати з твоєї слабості, з твого зворушення, — йди собі, люба дитино, своєю дорогою.

Він поцілував її ніжно в чоло, підвів з землі і повів, дрижачу, в її переділ…

А за той час розмови соловейко в верболозі співав своїй любій дружині пісеньку, аж заливався…

На другий день Сагайдачний вибрав пригоже місце на редуту, поміряв, випаликував рови та вали і заставив козаків копати нову редуту.

V

Вернувши на Січ, застав тут Сагайдачний деякі зміни. За січовим валом покладено кілька нових будівель. Це було призначене для посторонніх людей, для купців, крамарів та тих козаків, до котрих їх жінки приїздили. Старшина обміркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Січ, особливо крамарів, між котрими були турки, татари, вірмени, греки.

Далі довідався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комісари з Польщі за ділом. Тут було також приміщення для турецьких бранців, яких козаки відбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут приміщено також і гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.

Сагайдачний пошукав зараз за Марком, він цікавий був почути за очаківський похід.

— Поталанило тобі, Марку, дуже радію твоїм щастям.

— А ти звідкіля це знаєш?

— Добряги татари вже про це знали і нам сказали. Я так зрадів, що обіцяв урочисто мурзі привести йому живого Сагайдачного.

— Не розумію…

— Опісля тобі все подрібно розкажу, тепер мені до кошового треба піти із звітом.

— А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Січі?

— Певно, думаєш про тих польських комісарів. Чого вони хотять?

— Начхать мені на комісарів… Старий Чепіль приїхав.

Сагайдачного начеб у серце кольнуло.

— Рад би я зараз його привітати, та перший обов’язок.

Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадів, аж його обняв.

— Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, ніде правди діти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщі комісари та привезли таке грізне письмо, що аж волосся дибом на голові стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обміркувати, що відповісти комісарам. Ось воно.

Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.

Сагайдачний прочитав письмо і каже:

— Цього письма на великій раді козакам читати не можна.

— Чому? Без ради не можна нічого зробити.

— Не можна тому, що роз’ярене козацтво на такі безличні[20] вимоги може потопити комісарів у Дніпрі, а тоді наробили би ми собі сорому на увесь світ. А коли б старшина хотіла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз іншу старшину і піде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тоді ляхи нас покопають, і вся наша теперішня тяжка праця змарнується… Це письмо — то вершок безличності і панської гордовитості… Та сих погроз нам нічого боятися, бо самі ті, що їх писали, не вірять в те, щоб ми ці прикази виконали…

— Як же по-твоєму зробити?

— Письма треба прочитати лиш старшині, і відповідь обдумати в хаті, в чотирьох стінах, без ляхів, а тоді дати готову відповідь комісарам, як відповідь від усього Запорозького низового війська… Чей же козацтво про цей лист нічого не знає…