Сагайдачний (1924) - Сторінка 166

Генеральний писар розвернув письмо, відкашельнув і став читати поволі, слово за словом:

"До козаків тих, котрі на Запорожжі перебувають, а зчегульно, до січових, наш королівський приказ.

Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнівом переймаєть, што некотории козаки подщуваніям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви і панови, заприсягли урочисто…"

— Хіба йому дідько на кочергу присягав, а не ми, — зауважив старшина.

"…урочисто заприсягали, — читав далі писар, — собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величності султана турецького, нашого приятеля…"

— Знайшов свій свого…

"…приятеля, бовем ми з ним вічний мир заварли — здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях і местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…"

— Сховайсь з твоєю ласкою.

"…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милості Варну напали, кораблі і судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милості султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бім-баші спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.

Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комісаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всі судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комісарів спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всі указивають на него, яко на головного ватажка…"

Не дали далі читати королівського письма. Один старшина скочив і видер письмо писареві з рук, та хотів його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку і письмо відібрав.

— То вершок безличності так до нас писати, — кричали зі всіх боків…

— Стійте, панове, вгамуйтеся, — говорив Сагайдачний. — Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великій раді перед всім козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо мені не страшне, хоч воно мене найбільше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година і знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тоді ми те саме письмо добудемо і народові прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провідало, могла би вийти яка халепа…

— Їх би, цих комісарів, зараз у Дніпрі потопити, мов цуценят.

— Ні, ми сього не зробимо, бо цілий світ назвав би нас дикарями. То було б справді не лицарське діло, за яке не минула би нас кара Божа.

— Хай же буде і по-твоєму, але ми зараз відпишемо королеві так, що йому аж у п’ятах похолоне.

— Ні, я гадаю, що ми тим разом нічого писати не будемо, лиш скажемо панам комісарам твердо слово, що цього не зробимо.

Тоді зажартував собі генеральний суддя:

— Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?

— Поїду тоді, як мені самому схочеться Царгород побачити, але без кайданів, лише з отсею шаблею…

— Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, — говорив, жартуючи, Іскра, — то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Він би йому усіх жінок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдуріла, так у нього влюбилася…

Всі стали сміятися, а Сагайдачний каже:

— Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що і як комісарам відповісти, щоб надто Польщі не обидити…

— Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…

— Певно, що нам нічого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще більше помстувати на наших братах, що на Україні під їх кормигою стогнуть.

— А ми підемо на них походом і проженемо за десяту межу.

— Хіба самі не бачите, — каже Сагайдачний, — що поки що ми до того заслабкі, а Польща засильна. Зірватися до нерівного бою, щоб потім соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.

— Як же довго ми на це ждатимемо? — спитав один з молодих курінних отаманів, Петро Скалозуб, — далі то і терпцю не стане, і сам народ до бою зірветься.

— Це станеться тоді, коли Польща нас буде потребувати. Це послідує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь війну з сусідами, тоді прийде до нас з поклоном:

"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможіть нам. І ми так зробимо. Тоді на реєстр ніхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Україні. Під ярмо на панський лан вертатися не будемо. І коли нам вдасться заволодіти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далі, Запорожжя остане і надалі тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усі річки…