Сагайдачний (1924) - Сторінка 70

— Що нашому осавулові сталося? — говорили між собою козаки. — Козак хоч куди, а татарина не дасть зарізати.

— Чи це послідній наш нічліг? — питав Петро Пугача.

— Перед заходом сонця будемо в Січі. І знову залунала пісня, й похід рушив.

Петро каже до татарина:

— Як зблизимося до Січі, то собі їдь з богом. На Січ тебе не поведу, бо я там не пан і не знаю, що би з тобою сталося.

— Ти добра чоловік, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти світло моїх очей, я тобі ніколи того не забуду. Ахмет вміє бути вдячний, навіть джаврові…

Петро не говорив нічого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останні гострі промені по замерзлій землі. На обрії було видно якісь купи, начеб осніжені гори. Із-поза них виходили густі дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої річки. Петро питає Пугача:

— Що це, батьку?

— Це Січ-мати, хрестіться, хлопці.

Козаки познімали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось ціль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелів? Чи справді жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Він став у душі відмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Січі. Усе було застелено снігом. З високого берега видно було багато будівель за валами, з яких виходили прямо вгору густі дими. Лише ворота було знати. Побіч них стояли на валах дві гармати. На валі проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з’їздити з берега. Петро каже до татарина:

— Нам пора розстатися, їдь собі, чоловіче, з богом. Коня тобі дарую, то це мій кінь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже:

— Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро під’їхав.

— Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобі зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Він наблизився до Петра й каже півголосом:

— Бережіться, козаки: цієї весни піде велика орда татарська з Менглі-Гіреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас і ясир візьмуть. Всі мусять йти, кому прикаже його світлість хан. Може, і я піду, хоч я спокійна чоловік. Бережіться!

З тими словами він потиснув коня й почвалав вітром.

Петро стояв на березі Дніпра. Далеко направо й наліво розлягалась замерзла річка. Лише на однім рукаві простяглась синя лента, якої мороз не одолів…

Десь далеко грав Дніпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Він забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришів, що стояли під воротами матері Січі.

Петро зняв шапку й молився:

— Дніпре-Славутице, батьку! Ти, свята річко України! Чи є українське серце, яке б не забило живіше, наблизившися до тебе? Ти давній свідку нашої бувальщини, нашої величі й упадку.

…На твоїй дорозі поставив господь могутні пороги. За ними криєш ти тих бідних діток, яким тісно стало на Україні. А ці пороги — то твоя мова. Горе тому, хто її не розуміє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх діток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв’язана з тобою на вічні часи. Україна тоді загине, як твоє русло висохне!

…Дніпре! Ти, український Йордане, свята річко!..

— Гей Петре! Осавуле! — гукали козаки. — Чого задивився?

Петро начеб зі сну прокинувся, протер очі й спустився з берега вниз…

За той час Пугач обмінявся гаслом з вартовим козаком. Відчинились ворота, й ціла ватага в’їхала.

Петро опинився в Запорозькій Січі.

КНИГА ДРУГА

ДО СЛАВИ

Частина 1

Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,
Шолъ до запорозкого славного лыцерства.
З книжки «Вършъ…»

І

Запорозька Січ лежала тоді на невеличкім дніпровім острові, Малій Хортиці. Від заходу, від України, обливав її Дніпро, від сходу сонця плив його рукав, що відділяв Малу Хортицю від Великої, яка лежала між старим дніпровим річищем і новим дніпровим руслом. На Великій Хортиці ріс великий дубовий ліс з прогалинами всередині, далі, вниз, стояли малі ставки, а потім простягались мокляки.

Під ту пору українське козацтво проживало важкі хвилі свого занепаду і пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все. Пани тріумфували. Жолкевський за своє криваве діло був обожаний між українською шляхтою. Він виріс на спасителя Речі Посполитої і українського панства, як польського католицького, так і православного. Пани успіли розбити всю козацьку організацію. Козацьких старшин з Наливайком повезли в Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам ні одної гармати, забрали коругви і клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву, знущалися в страшний спосіб. Народ був наляканий, і ніхто не посмів піднести голови, а не було нікого, хто би мав силу взяти діло в свої руки і проти панів стати. Тих козаків, що остались живими, повернено в підданство. Пани вважали себе з боку українського поспільства цілком безпечними. Тепер можна було необмежене панувати і багатіти, коли українське хлопство буде слухняне. Тепер і з Туреччиною буде спокій, бо ж поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною буде спокій, то і татарська орда не буде їх чіпати.