Сагайдачний (1924) - Сторінка 72

Наприкінці куреня, за столом, сидів курінний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув від порога:

— Здоров будь, батьку отамане, здорові братики! Усі оглянулися, як в курінь ввійшла ціла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очі долонею від світла.

— Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пізнав. Отаман каже:

— Не пізнав Пугача?

— Справді не пізнав, — каже Жмайло і встав вітатися. Жмайло був вже старий і сивий козак.

— Слухай, осавуло, — каже Пугач. — Приводжу тобі когось, що буде тобі, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, — каже до Марка.

Марко виступив під світло, та осавул його не знав.

— Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи він рідня тобі, то самі потолкуйте.

— Ти звідки, козаче?

— Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

— Рідний, мій, ріднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рід?

— Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вісточки з рідного краю.

— Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

— Я Степанів. Про нашого прадіда нічого не знаю.

— Я тобі стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

— А то — мій побратим Петро Конашевич, син Івана.

— Знаю і твого батька, вітай мені! Батько живий?

— Поляг, ще як я дитиною був.

— А вибач мені, товаришу, — каже осавул до Жука, — я на радощах і козацький звичай забув — перепинив цим новикам поклонитися тобі, як голові куреня.

— Ми вже не новики, — каже Петро, — ми з Чубової редути приходимо, ми — козаки.

— Вітайте, панове товариство, — каже Жук, та я вас у курінь не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешній запорозький звичай, і чи знають, що їм на таке відповісти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед і, кланяючись курінному отаманові, каже:

— Я говорю іменем усієї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобі, батьку, від старого сотника Чуба і прошу: прийми нас, сиріток, у свій славний курінь, а ми дякуватимемо і, як старий звичай каже, вкупимось.

— Не можу сам цього зробити, бо я сам нічого не рішаю, хай старшина скаже, — каже Жук. Покликали ще курінного суддю і кухаря.

— От і напасть, — каже Жук, — панове отамани. Прийшли якісь козаки та й у курінь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

— Хай вкупляться, — каже кухар.

— Ми подорожні, — каже Петро, — грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всіх золотого кладу. За решту вибачайте, ми відслужимо.

— Ну, що ж, панове, зробимо? — питає Жук.

— Приймемо, — каже кухар, — у нас харчів доволі, а коли б негарно велися, так проженемо.

— Ну гаразд! — каже Жук. — Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм місце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу каші, щоб для всіх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжі у курені кухар таку замітну відігравав роль і до старшини належав. Кухар на Запорозькій Січі був тим, чим у війську інтендант. На його голові було не лише прохарчування усього куреня. Він дбав теж про одежу для всіх, вів курінну касу і з усіх видатків мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

— А що з нашими кіньми станеться? — питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За коні подбають другі, а ви, повечерявши, відпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Січі.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і мимрили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.

На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші — таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто — з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.

Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.

Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.