Шевченко і сучасність (1964)

I

Ювілей Тараса Шевченка став святом нашого братерства, світлим святом багатонаціональної соціалістичної культури. Найкращим вінком безсмертю Тарасовому є живий вінок нашої дружби — ленінської дружби народів. Бо саме вона, ця дружба, зібрала нас тут, у цьому братньому колі, зібрало єднаюче всіх нас почуття шани й любові до геніального сина українського народу, до великого поета-революціонера.

За століття й тисячоліття свого розвитку народи нашої Вітчизни створили величезні духовні цінності, без яких світова культура була б неповною. Проте не завжди світ узнавав про ці здобутки своєчасно і в правдивому обсязі.

В умовах тяжких — колоніальних або напівколоніальних, коли утисків і принижень зазнавали цілі національні культури, неоціненна спадщина багатьох подвижників творчості — митців, мислителів залишалась довгий час мовби приглушеною, применшеною в своєму значенні для культури світової.

Соціалізм усуває також і цю несправедливість. Адже саме в наші радянські часи, наче заново відроджуючись, постають перед очима народів у всій своїй природній величі такі гігантські постаті, як Рудакі і Руставелі, Нізамі і Саят-Нова, Ян Райніс і Донелайтіс, Махтумкулі і Навої, що поряд з Пушкіним, Толстим, Достоєвським, Чеховим, Горьким репрезентують перед світом нашу вітчизняну художню культуру й стають окрасою культури вселюдської.

Шевченко — в цьому ряду. Світова слава Шевченкова зростає й шириться разом зі славою його народу, разом із зростанням ролі й престижу нової, соціалістичної України, зростанням сили й міжнародного авторитету нашої Радянської Вітчизни. Шевченко живе в усіх гуманістичних устремліннях рівноправної сім’ї радянських народів, які під прапорами партії Леніна прокладають новітні шляхи людству і серед розбурханості нашої тривожної епохи упевнено очолюють на планеті велетенську боротьбу за справу миру й прогресу.

Прометеєм називає Шевченка український народ. Так, дійсно він був українським Прометеєм, прикутим царатом до скелі неволі й безправ’я, і, як про невмируще серце Прометея з грізної і прекрасної поеми «Кавказ», сьогодні можемо сказати про саму Шевченкову поезію, про слово його, що «воно знову оживає і сміється знову!»

Разом з народами нашої Радянської країни ювілей Тараса Шевченка відзначають всі народи світу. Свідченням визнання його великих заслуг перед людством є ухвали XII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО та Всесвітньої Ради Миру, які рекомендували відзначити 150-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка в усіх країнах, на всіх континентах.

Звідусіль, з близьких і далеких країн, линуть у ці дні на Україну вісті про тріумфальну ходу Шевченкових творів, про те, з яким радісним подивом і захопленням відкривають його для себе народи, що раніш про нього, може, й не чули. «Кобзар» виданий у Японії, твори Шевченка виходять у Парижі, схвильований голос про нашого поета долинає з далекої Австралії, слово його чує сьогодні Індія і молода вируюча Африка, що розламує кайдани колоніалізму. «Шевченко з його сонячним темпераментом,— пишуть про українського поета на Кубі,— це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу».

Так, він є непогасним вогнем сьогодні й таким буде завтра, бо серед темної ночі самодержавства він сам з’явився в образі вогню із вулканних розпашілих надр народної боротьби, з’явився таким бунтарським месником-вогнем, що небо кріпацької України забагровіло від його поезії.

З’ява Шевченка на історичній арені була підготовлена усією попередньою визвольною боротьбою народу, багатовіковим розвитком української культури. Шевченко, як Пушкін у літературі російській, як Міцкевич у польській, зробив у тогочасній українській літературі те, що під силу тільки геніям всеосяжним,— з найбільшою повнотою, красою і силою виявив перед світом величезне духовне багатство українського народу і його невичерпні творчі можливості. Шевченкова поезія стала синтезом всього найкращого, століттями набутого демократичною українською культурою. Водночас поезія «Коб-заря» була справжнім відкриттям, творінням не просто поета, а поета-революціонера, вона підносила соціальну та національну самосвідомість українського народу на новий, вищий рівень розвитку.

Гігантський маяк «Кобзаря» відкрив перед тогочасною літературою нові шляхи, нові, далеко ширші обрії. Після Шевченка вже не можна було повторювати пройдене, його поезія — могутня у своїх гуманістичних ідеалах, довершена у своїй художній красі,— показала, якою може й повинна бути новітня українська література.

Це було перемогою в поезії живої революційної мислі, утвердженням високохудожнього реалізму, це був вихід української літератури на простори світові.

Одним з перших це відзначив Чернишевський.

«Когда у поляков явился Мицкевич,— писав він,— они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-нибудь французских или немецких критиков, не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собственную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности».