Шевченко і сучасність (1964) - Сторінка 2

Понад століття минуло відтоді, як благородним сином російського народу були сказані ці слова, а вони й сьогодні не перестають нас хвилювати. В них — гордість вождя революційної демократії за свого бойового побратима, безстрашного орла української поезії, гордість за всю передову українську літературу, в цих словах — і відповідь Чернишевського тим тупорилим самодержавникам-шовіністам, які заперечували саму можливість існування української культури і не залишали їй місця в майбутньому.

Усім подальшим розвитком української літератури була засвідчена її величезна життєздатність. Сила цієї життєздатності коренилась в народному грунті, в нерозривному зв’язку слова й життя. Глибоко розуміючи суспільні завдання, які постали перед українською літературою того часу, Шевченко спрямував її розвиток на шлях революційний, на шлях народності й реалізму. Традиція Шевченкова виявилась напрочуд живущою і багатоплідною, і сам він ніби продовжив себе в новій українській літературі, що так бурхливо розів’ється після нього, розгорнеться великою творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Карпенка-Карого, Степана Васильченка та багатьох інших наших класиків, чиї невмирущі народні традиції живуть і розвиваються в наші дні, в сучасній літературі українського народу.

Справжньою народністю, глибоконародним трактуванням найгостріших соціальних проблем, бойовою гуманістичною спрямованістю творчість Шевченка близька і співзвучна мистецтву нашого часу. Шевченківська традиція нагадує всій сучасній літературі, що там, де митець відтворює дух народу найповніше, найправдивіше, ясномовними реалістичними барвами, там він сягає художніх вершин. Шевченко не належить до тих, чия творчість доходить до нас лише як відгомін минувшини, художня спадщина його — активна сила у творенні народного реалістичного мистецтва нашої доби.

В сучасній прогресивній літературі світу, душу якої становить література соціалістичних країн, не припиняється боротьба проти мистецтва занепадницького, декадентського. Зневірившись в усьому, це похмуре песимістичне мистецтво потворно-формалістичними засобами зображує сум’яття, розгубленість і жах людини капіталістичного світу перед картиною дійсності, а самій людині відводить лише роль жалюгідної іграшки в руках сліпих і темних стихійних сил. Цьому напряму протистоїть літе-ратура високих гуманістичних ідей, література наснажливої віри в людину, в її розум, в її здатність перебудувати світ, де в умовах соціальної гармонії і справедливості людина змогла б розвиватись безмежно.

Шевченко з нами в цій напруженій боротьбі за велике гуманістичне мистецтво сучасності.

Нев’януча художня спадщина Кобзарева органічно входить у духовне життя радянського суспільства, яке ставить собі на меті виховати людину високих моральних якостей, людину трудолюбиву, мужню, чесну, вільну від обтяжливих пережитків минулого. Шевченко близький нам своїм ідеалом вільної людини, своєю всепоглинаючою любов’ю до рідного краю, своєю непримиренністю до всього, що людину принижує, сковує, нівечить; близьке нам поетове захоплення мужністю людською, лицарст-вом подвигу і схиляння його перед вічною пречистою красою материнства,— вона, ця краса, виспівана поетом в таких гармонійних тонах і з такою пронизливою ніжністю, що може рівнятись, мабуть, тільки з шедеврами доби Відродження.

Шевченкові властивий широкий погляд на світ, його поетична думка не обмежена вузько національними видноколами. Для нас він співець братерства народів, бо таким він був, хоч цього ніяк не хочуть визнати буржуазні тлумачі його творчості, які не зупиняються перед тим, щоб свої власні вимрійки і фальшиві доктрини спробувати нав’язати поетові.

Ми читаємо Шевченка таким, яким він є насправді, яким читала його трудова Україна, для нас він той, яким читали його в підпіллі і в тюрмах покоління революціонерів, яким поет був для бійців Інтернаціональних бригад в Іспанії, де один з республіканських підрозділів, сформований з українців, носив ім’я Тараса Шевченка. Дорогий для нас той, єдино правдивий текст «Кобзаря», що його прострілені сторінки обкипали гарячою кров’ю радянських бійців на фронтах Вітчизняної війни.

Шевченкові боліло не тільки горе українського народу, хоч природно, що воно було йому найпекучішим. Всюди, де він тільки бачив гніт і безправ’я, приниження людини, хай було це на волзькому пароплаві, чи в азіатських пустелях, чи грізним стогоном докочувалось із Кавказьких гір,— всюди зло й неправда викликали вибух поетового протесту, і щоразу він був готовий стати до бою з насильством і злом. Ні відмінність у кольорі шкіри, ні іномовність не могли перешкодити виявам його природної гуманності й братолюбства. Справді символічною була його зустріч із англійським артистом-трагіком, негром Айрою Олдріджем у Петербурзі. Не тільки ж виняткова артистичність натур їх поєднала, не тільки любов до Шекспіра, якого обидва вони глибоко розуміли й любили,— спільну мову знайшли вони у спільності долі своїх народів, у гарячому взаємному співчутті до всіх знедолених і покривджених.