Шевченко і сучасність (1964) - Сторінка 4

Шевченко не потребує канонізації. Твори його, як і кожне явище мистецтва, не можна розглядати позачасово, позаісторично. Поет був живою людиною, він буяв пристрастями, весь час розвивався у своїй творчості — цього не слід забувати. В горінні боротьби, в складних духовних процесах формувався він як митець і революціонер. Природно, що ранні твори поета відрізняються від тих, які він напише згодом, мандруючи по кріпацьких селах України, або складе на засланні чи після за-слання: замість одних образів з’являться інші, замість юнацько-романтичної поетики посилиться поетика реалістична, з’являться нові ритми, інтонації; незмінною ж — крізь усе життя — буде в Тарасовій поезії алмазно-чиста її правдивість, нелукава щирість його слова, мовби вимовляли це слово самі народні уста.

Живучи в Петербурзі, Шевченко спілкувався з студентами столиці, зблизився з передовими діячами російської культури, серед його друзів були майбутні петрашевці. Саме в цьому колі зміцнювались революційні переконання поета, його молода гаряча душа не могла не повернутися у новім напрямі, «тим більше,— як зауважує Іван Франко,— що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік…»

Шевченко жив і творив в умовах безперервного цькування царськими мракобісами-реакціонерами української національної культури. В той час, як один із таких мракобісів, редактор «Московских ведомостей» Катков твердив, що «малоросійської мови (так називано тоді мову українську.— О. Г.) ніколи не було…», великий поет і художник закликає розвивати українську культуру, більше випускати літератури українською мовою для народу, таврує ганьбою українське панство, шляхетних порідків давніх козацьких родів, які пішли слугувати царатові. У передмові до планованого (але невипущеного) видання «Кобзаря» 1847 року Шевченко закликає розумно працювати «во ім’я матері нашої України безталанної». Він сам безмежно багато зробив для розвитку культури рідного народу. Крім своєї блискучої поетичної творчості, він видав альбом «Живописная Украина», в якому відібрав яскраві сюжети з минувшини українського народу; сам поет склав і випустив у світ буквар для початкової школи і навіть, обираючи собі фах гравера, Шевченко думав про те, щоб мати змогу поширювати в народі най-кращі надбання образотворчого мистецтва.

Шевченко був людиною всебічно обдарованою. Глибокий, здатний на геніальні передбачення мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, художник-живописець — багатобарвність і багатогранність генія Кобзаревого вражає. Довго він був недооцінений як майстер живопису, графіки, а тим часом понад 1200 робіт він на цій ниві нам залишив, і серед них багато високомистецьких акварелей, чудових потретів, де Шевченко розкривається як глибокий психолог — його недаремно вважали одним з найкращих портретистів свого часу. Але передусім Шевченко, звичайно, поет. Всю пристрасть, увесь пал серця вклав він у найбільше своє творіння, ім’я якому «Кобзар». Ще за життя Шевченкового «Кобзар» став найдорожчою заповітною книгою нашого народу.

Уже сучасники Тараса Шевченка, передові люди Росії розуміли величезне значення цієї книги, оцінили титанічну постать поета і його життєвий подвиг. Твори Шевченка дозволили Добролюбову, як і Чернишевському, сказати гарячі слова про високу вартість поезії «Кобзаря», про силу і зрілість української літератури.

Поезія Тараса Шевченка з’явилась не на голому місці, вона мала своїх попередниць: українські думи, українські народні пісні були її старшими сестрами. На час з’яви «Кобзаря» з української сцени уже лунала «Наталка Полтавка», уже виблискувала, переливалася народним гумором «Енеїда» Івана Котляревського, із уст в уста передавалися вірші й притчі нашого мандрівного народного філософа Григорія Сковороди. Шевченко невіддільний від української культури, він виріс на її грунті, піднявся із моря пісень, чумацьких переказів, козацьких літописів, гайдамацького епосу… Незліченні джерела жи-вили його творчість, та головним джерелом художніх образів, гнівних барв «Кобзаря» були враження самої довколишньої дійсності, живої, реальної, що обпалювала душу горем, стражданням матерів, наругою поглумлених, занапащених сестер.

Для нас він є великим прикладом вірного служіння народові.

III

Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, що стають дорогими для всього людства і що в пошані всього людства знаходять своє безсмертя.

Він був поетом, якого ми до того не мали: поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених. Народжений матір’ю-кріпачкою і сам кріпак, він став борцем, революціонером титанічної сили. Його боялись царі. Його жахались і смертельно ненавиділи кріпосники. Коли можновладні самодержавні кати, ті, що наповнили рудники Сибіру закутими в кайдани декаб-ристами, ті самі, що зацькували Пушкіна і юного Лєрмонтова, налившись новою злобою, з послідовністю холодних убивць ввігнали криваві свої пазурі в молоду клекотливу душу Шевченка, коли перед ним — «с запрещением писать и рисовать»!— лягла несходима ніч муштри й солдатчини, мабуть, ті вінценосні кати вважали, що в супроводі жандармів відправлено його в таку безвість, звідки не буде вже йому вороття.