Шевченко і сучасність (1964) - Сторінка 3

Шевченко не роз’єднує, він об’єднує народи, цим він великий, цим дорогий людству.

Луначарський з його ясним розумом побачив у житті й творчості Шевченка найважливіше, найістотніше.

«Шевченко великий тим, що він поет української нації, а ще більше тим, що він поет народний, і над усе тим, що він поет глибоко-революційний і духом своїм соціалістичний.

Найбільша слава для кожного краю, для нації — це творити загальнолюдське; завдяки Шевченкові скарби української душі немов повною річкою влилися в загальний потік людської культури, що своїми хвилями пливе назустріч світлій будучності».

II

Багатостраждальним було його життя.

По колючих тернах ішло Тарасове кріпацьке дитинство, в терновім вінку страдника бачимо поета на схилі його віку.

Наскільки ж глибокими й пекучими були враження сирітського підневільного дитинства, якщо протягом цілого життя Тарас не міг їх забути і раз у раз повертався до них у своїх творах! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь біля убогої киргизької кибитки чи загледіти такого ж малолітка десь в українському селі, як із душі уже вихлюпувалась голублива ласка, щемлива поетова ніжність:

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.

Кріпацький син і сам кріпак, безправний, беззахисний перед панським свавіллям, з душею тонкою, вразливо-чуйною, він на кожному кроці бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства, над усім дитинством його, як і над цілою Україною, висвистував канчук панського осавула.

Трагедія поневоленого народу була для Шевченка трагедією особистою.

Саме життя його — це трагічна поема, сповнений драматизму життєпис людини, яка пройшла всі Дантові кола чорного кріпацького пекла, залишаючись при тому до кінця своїх днів у чистоті своєї волелюбності, нескореності, душевної стійкості і, наперекір усьому, зберегла в собі почуття честі й достоїнства, не вигубленого нічим сонячного людинолюбства. Коли ми хочемо бачити, ким може бути людина, який справді прометеївський дух у ній живе — гляньмо на Шевченка! Хай безмірно дорогою ціною, але він здобув собі право в найтяжчі дні свого життя, в каторжній солдатчині, в засланні сказати про себе з гідністю: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!»

Підлітком Тарас — козачок покойовий — разом з панською челяддю потрапляє у Вільно, теперішній Вільнюс, місто, де в повітрі вже почувалось передгрозов’я близького польського повстання. Після того він у Петербурзі, де ще живе згадка про декабристів, де уява малює йому на Сенатській площі тіні героїв-мучеників, «споборників святої волі». Юнак-невільник почуває в собі готовність стати на шлях боротьби, він почуває, що життя його повинно належати народові, його рідній, палко любленій Україні, поетичний образ якої він потім намалює в «Кобзарі» найпроникливішими, найспівучішими барвами.

У боротьбі за діло народне, в захисті пригнічених вбачає він зміст і доцільність свого існування, невсипущої творчої праці.

Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

Напівлегендарною здається нам та далека біла петербурзька ніч, коли в алеї Літнього саду український художник Сошенко зустрів юнака-підмайстра, що саме малював статую Сатурна. Зустрічі цій судилося стати історичною. Завдяки зусиллям російської та української прогресивної інтелігенції, щирим клопотам К. Брюллова, В. Жуковського, В. Григоровича, Є. Гребінки молодий Шевченко був викуплений із рабства. Він міг тепер сказати про себе: «Велике щастя бути вольною людиною!»

Перед ним відкриваються зали Академії художеств; оточений друзями, він працює натхненно. Багато вчиться: відвідує заняття класу історичного живопису в Академії, буває на лекціях в Петербурзькому університеті та Медичній академії, вивчає вітчизняну і всесвітню історію, читає класиків світової літератури. У свідченнях сучасників він постає як людина ерудована, високоосвічена, з бездоганним естетичним чуттям.

На цей час припадає і початок його поетичної творчості. Цей недавній невільник, цей козачок, якого не раз було карано, виявляється, виношував у собі нещадну відплату за безправ’я свого народу, за покривджених сестер своїх і братів. Такою відплатою, покарою ворогам стала його поезія.

У 1840 році з’явилось перше видання «Кобзаря». І хоча книга вийшла не в тому вигляді, в якому мільйони людей знають її тепер,— в ній було вміщено всього вісім перших творів поета,— все ж подія ця була справді епохальна. В наступному році з’явилась окремим виданням поема «Гайдамаки» — творіння могутнє, грандіозне.

Віднині трудовий люд України мав свого поета.