Сторонець - Сторінка 31

Та й не посміє Левицький дослівно цитувати отця Олександра, який іменем Христа закликав руйнувати "світобудову вселюдської несправедливості' ... Римську імперію, матір усіх мерзот земних, і який стрясав рукою повітря: "Незабаром похитнуться від її падіння моря і твердь". І не хто інший, як сам Нерон, що вбив свою матір і брата, його догідники, що повсюдно знищили поняття людської гідності навіть в заповітах Ісуса, не хто інший, як вони підпалять Рим, і Флавіїв жереб не дістанеться нікому. Трохи нелогічно вклинився у проповідь Иосиф Флавін з сорока обложеними в печері ізраїльтянами, бо це ніби продовжувало панування римлян, але це вже "святая святих Олександрової інтуїції, розрахованої на сплячу юрбу (у тексті Олександрової проповіді тої недоречності не було). Та й закінчення "природа забезпечує вам проживання, а Бог вічність та справедливість" не в'язалося з реалістичним пафосом проповіді. А загалом Олександр— прекрасна несподіванка, такі попи здатні повести в бій.

В якусь мить Федькович перезирнувся з Олександром — той сидів осібно на приставному стільці в торці стола. Во-лянський змовницьки підморгнув Федьковичу, мовляв, усе обійдеться, все гаразд. А відтак, мовби рухало їх одне почуття, зайшли провідати Дашкевичку. Мати сиділа між подушками з молитовником, сухими очима дивилася просто себе, нічого не розрізняючи. Федькович поцілував її в холодну скроню.

— Гарно там у вас? — кволим голосом запитала Дашке-вичка.— Статечно?

— Так, мамо.

— Усе дуже пристойно,— потвердив Олександр.

— Слава Богу. Подай мені, синку, травички. — Дашке-вичка показала на горнятко з якимись відварами, які їй готувала Меланія Верховик.—Дякую...—До Олександра: — Ви заночуєте в мене?

— А-а-а, — махнув Олександр на вікно, під яким сиділи гості. — Роз'їдуться, а ми ще з Юриком погомонимо.

— Павлина лишиться?

— Так.

— Скажете, щоб зайшла на хвильку.

— її не одірвеш від Стефи Попович.

— Нехай обидві прийдуть, я щось таке... своє хочу попросити.

Надворі Федькович розповів про свогзанепокоєння щодо Левицького. Олександр посміхнувся:

— Імператор Траян сказав про анонімні доноси: "Це поганий приклад і не відповідає духові нашого часу". Гак-ман — розумний чоловік.

— Але ж культ одного владики завжди є породженням собачого многовладдя.

— І виправданням деспотії, — сплеснув руками Олександр. — Будемо сподіватися, що мені не звелять, як Се-неці, покінчити життя самогубством.

— Ти ще сниш своєю проповіддю.

— А тебе вона не зворушила?

— Спасибі, Олександре.

— Поглянь, як обжираються богощи, — Олександр кивнув на столи, де сиділи дяки.

— Як кумранські символи.

— Для цих правда і кривда—одне й те ж саме, а страждання — угодний Богові подвиг. Тільки чуже страждання.

— Та щоб Всевишній ніколи не втручався в земні справи, наводячи невигідну для них справедливість.

—До "кінця днів". — Олександр, сміючись, обняв Юрія за плечі. — Домовились...

— До повного розвалу.

— Бо віра без діла мертва. Ось Стефанія щось до тебе має, стримить, як вуж на хвилі.

Вона його привітала з вибором, невиразно пошкодувала, що Павлина — родичка "галілейського мандрівника" (Олександра).

— Але я знаю, що ваші приятелі назовуть це смертельним промахом.

— Танячкевич, Горбаль, Шашкевич-син?

— Так, — ствердно кивнула Стефанія.

— А ви якої думки?

— Амазонка втікатиме, щоб її вічно наздоганяли.

— Така вона, муза генія, — посміхнувся Федькович.

— Ой...

— Або безжальний присуд долі.

— Федьковичу: ой!.. Я хотіла б тільки одного: щоб у вас не трапилося ні зречення, ні каяття.

— І не увижалися обломки давніх образів?

— О ні, не треба.

— Виходить, що сто коханок менше розорюють, ніж одна дурна жінка?

— Але й це пусте.

— Тоді сумна моя безвість.

— Ні. Я вас знаю, ви завжди готові до гіршого.

— Amor fati? Мужня воля до того, щоб пережити своє життя? Ніцше?

Вона прицмокнула і стенула плечима.

— Завжди бути готовим до найстрашнішого? — запитав знову Федькович.

— Я сказала — ви завжди готові до гіршого. Це не вирок, а тільки застереження з невідомого майбутнього, ніби оселя вашого духу чи, сказати б, поетичний стан. Але ми забрели кудись дуже далеко. Я просто маю на увазі її манірність, половинчастість... Павлина — егоїстка, Федьковичу. Даруйте, але я мусила вам про це сказати. На щастя, ви вмієте зберігати самовладання, і ще я вірю в магічний вплив вашої посади й особистості.

— Буде що буде.

— Ви не забуваєте, що я вас люблю?

— Забуваю...

— Не забувайте, Федьковичу. Я невродлива, навіть потворна, мене забудьте, але пам'ятайте, що я вас люблю. Згадуйте, коли вам буде важко. Я буду з вами. Впрягайтеся... І вибачте...

— Ви про що тут воркуєте? — стала між ними й взяла під руки Павлина.— Ану, ану! Почервоніли!..

— Ти ж знаєш, що я безпутниця, суще безчестя і тільки думаю, як би відбити від тебе Федьковича.

— Пізно, мамо, до школи, — розсміялася Павлина, притискаючи до стану Юрієву руку. — Цей грішник приречений, ти його від мене не врятуєш.

— А що я вам казала, — засміялася Стефанія. — А ви думаєте, що лиш відьми знімають зірки з неба.

— Цікаво, скільки потрібно відьом на одну дружину? — весело сказав Федькович.

— Ти бач, яка черга до раю, Стефо?

— Що ж, одну прагне озолотити. Молодець, Федьковичу. Вас покинути? Поворкуйте і ви. А я піду твого Олександра розважати. Хочу йому поцілувати руку за сьогоднішню проповідь.

— Іди, іди, це джерельце не вичерпаєш.— До Юрія: — Чогось він як занехаяна дитина, відколи за столом.

— Гіркота сміливості.

— А на цю вічну вдову мені завжди жаль дивитися, — сказала Павлина про Стефанію. — Вона розумна?

— Дуже.

— І така нещасна!

— Наївна самітниця, що прагне ласки, товариства, дитини, слави, багатства...

— Нещасна,— повторила Павлина.— Вона, звичайно, розуміє, що нічого не досягне. Звіршуй про це. Але щоб вона не здогадалась.

— Я про жінок не пишу.

— Ти ж мені читав?

— Це інше.

— А про маму напишеш?

— Ні... Мабуть, ні.

—Дивно. А що тобі говорила про мене Стефа Попович?

— Що ти трохи гри масна.

— Ну, це я їй сама сказала про себе. Я їй ще сказала, що боюся стати для тебе обтяжливою. У мене дуже нерівний характер, часом я до всього на світі в перекорі, чогось бунтую, готова накликати війну.— Вона скрушно зітхнула, тоді несподівано запитала: — Ти не будеш сердитися, якщо ми кілька тижнів не будемо бачитись?

— З чим це пов'язано?

— Мені треба поїхати в Коломию до родичів.

— А коли ти мене познайомиш з батьком?

— Після повернення.

— Гаразд. У мене теж набралося чимало невідкладних справ.

— Але ти ніби ображений. Це не вибрики старої діви, Юрію. І я не якесь блудливе поріддя. То наші майнові чи спадщанні клопоти, батько хворий, навіть до Розтоків не зважиться поїхати.

—Добре, кажу. У мене до біса роботи, не жіночих зваб. —Образився! —якось аж втішно підкреслила Павлина.

— Ні. Це дерево для мене без листу. Я хотів би, щоб кожне з нас жило своїми власними турботами, як водиться в добрих подружжях, але й ніхто не повинен забувати спільних цілей, бо не хотів би я повторювати помилки своїх батьків.

— А коли мені доведеться пробути там до осені?

— Я житиму радощами пам яті.

— Ти злоріка. — Вона окинула його тривожним поглядом і раптом випалила: — У тебе ще хтось є, крім мене.

— Я неповний тиждень залицявся до Юлії Дияконович.

— Ти з нею бачишся?

— Ні. Вона вийшла заміж за Крилатого.

— Холодні печалі невдалого парубкування...

— Ця шкодлива кішка народилася для іншого чоловіка.

— Але ти з жалем згадуєш про неї.

— З жалем до себе: що такої вроди не заслуговую.

— Без приносу нема льосу.

— її вже і Крилатий поховав між померлими богинями.

— Ти на все маєш виправдання.

— Просто я не розминаюся з неминучим.

— Навіть з розчаруваннями, наклепами, невдячністю?

— Я живу з власної необхідності жити — і край. Я не претендую на гріх і святість водночас, бо це річ неможлива.

— Коли я тобі обридну, ти спробуєш спекатися мене?

— Я не хочу, щоб ти мені обридла, і, будь ласка, досить цих вправ.

— Ти не будеш зі мною брутальний?

— Мене це так само непокоїть. Але ні. Коли все розумієш, то все прощаєш.

— Тобі муляє якась непевність. Я вже так зрослася з тобою, що відчуваю все-все. Муляє, правда?

— Так.

— Даруй, але я повинна знати, що й чому. Ти проти батьків озлоблений, Ганицького спік би на вогні за фальшивість, Августаків ледве святкуєш... Але ж є в тебе і приятелі: галичани, Нойбауер, Воробкевич, наш Олександр. Ще хто?

Він подумав, що, мабуть, гидко ховатися за плечі історії, та чому їй не назвати справжніх апостолів-обранців, адже людина мусить комусь поклонятися.

— Я дивлюся на маму як на святу, що осиротіла у власному материнстві. Вона вбиває мою любов, бо їй цього дуже мало проти вимерлих від сухот дітей.

— Мама для тебе не приклад.

— Це лиш моя німа молитва. — Він мовби прислухався сам до себе, машинально протер скельця окулярів.— Молитва... Ваш Олександр сказав ои — на безвік.

— А хто понад усіма?

Він у ваганні поглянув на неї.

— Це надто далекі люди...

— Не хочеш, щоб я знала?

— Не розумію, що це тобі дасть. Ну, це... Христос. Це Спартак, Гарібальді, Шевченко. Такі речі не пояснюють.

— Навіть нареченим?

Несподівано його обійняв якийсь довірливий оптимізм, ніби щойно перестутіив поріг до себе справжнього, та сказав мовби жартома:

— Назвав я тобі їх заспіль, не подумавши, але це і є мої апостоли. Навіть здається мені, що сам Бог відкриває їх, а хто їх не бачить самим серцем, той просто сліпий.

— Але ж сам Бог не велів судити сліпців, Юрію.

— Я не осуджую. І пробач, що я про це неохоче розповів. Мені важко щось приховувати перед тобою. Колись я все виклав би, як перед власним сумлінням.

— Твій батько з високошляхетного роду?

— Гордигіські — вельможі Розгір'я. Колись поїдемо з тобою на Самбірщину?

— Не хочу.

— Чому?

— Ми надто бідні люди, щоб при великих ставати великими. Нам краще між чужими. Родичі завжди багато вимагають і через це жорстокі, не прощають навіть дрібниці.

— Так,— зітхнув він.— Родичі — категоричні егоїсти, які нічого не прощають.

— А ти сказав, що коли все розумієш, то все і прощаєш.

— Не всі здатні все зрозуміти.

Вечірній вітер схмелив над вікном святкове галуззя, задебелів щось в маю над одвірком. Скупе листячко верболозу вже згорнулося гусінню й скоцюроленими баранцями — наймальовничіше свято між весною та літом набирала ніч, і вже ні та, ні інша пора року мовби не шукала в собі віри.

— Ходімо спати? — спитала Павлина.

— Стели.