Сторонець - Сторінка 33

Є Гете, Байрон, Бетховен і Шевченко. Для нащадків усе буде зрівняно до цих висот, таких відмінних засобами й наслідками історичної місії. Вони заклали оцінку віку і переоцінили для наступних поколінь минулі вічності.

А я лиш проїв останню копійку на сіль...

І ніби ця думка настроїла Павлину, збунтувала кров. Вона затремтіла, як прогнана і програна тінь, стала його хулою і ганьбою, указною провісницею нових його занепадів. Істерика її заплуталась у жалюгідних шатах ночі, і про це моторошно згадувати. Павлини нема.

Усі невідповідності тої миті обняла якась сценічна кривда. Я впустив у своє життя брудну людину. Мій дім в облозі паскуд.

Ліс, наче вовк, прикинувся, що спить. Лісоруби полуднували на ялицях. Слухали перестуки дятлів у нетрищах. Здавалося, там працюють сокири. І тонко, як пила, подзвонював Бісків потік у заповненій серпанком ущелині.

— Сідайте до гурту, — запросив Федьковича до навхрест покладених колод ніби знайомий з обличчя, кульгавий на одну ногу й з непокритою головою, лисий гуцул.

Знайомість та була нереальною. Гуцул на кульзі, обличчя солдатське, набрякле за півтора десятка років вівсяною кашею. За такий строк служби усі обличчя мов з-під одного пензля над трафаретом.

— А де тут Івана Лугиню побачити?

— О, він ще вище, пане підпоручик. Аж за Острим каменем на перевалі. Там з окремою ватагою трелюють кіньми. А ми ручками, кілочками, на прямому спуску.

— Та бачків, як зорали гору в Бісків яр. Чому жолобів не зладнали? И підходу сюди зовсім нема...

— Панові нетерпець на угри колоди вивезти. А підходи?.. Ми звідси й не злазимо. По линві харчу й воду подають, спимо у зрубовій хижі. І зазимуємо. Як каторжні солекопи-засланці. Раби римські в камінних штольнях.

Сивоусі й безвусі гуцулики в перехняблених під негодами зелених крисанях зчужіло дзьобали двома пальцями зруділу бринзю з брудних платинок на колінах, їх уже ніщо не цікавило. Хіба що їжа та сон.

— Гору ви, хлопці, зруйнували.

— Життя не так зруйновано?

Федькович розгорнув топірцем тоненький сірий наліт землі на крем'яному щиту. Витягнув руками два зрослі воловоди коріння.

— Дивись. Один корінь пішов до того пенька, а цей іде до тамтого. Росло дві смереки, а корені ось тут зрослися мертво, ніби дві руки з твого тулуба. Якщо котра-небудь смерека банувала через нестачу вологи, то їй допомагала вижити інша із свого коріння. Отак уся ця гора иророслася кореневищами дерев і трималась літами в най нещадніші роки. А ви що натворили? Землею ця скеля вже ніколи не візьметься, і дерево її ніколи вже не вкриє.

— Я, пане, відрубаною ногою навіть за жіночу литку не можу зачепитись.

— Але живеш. Лісоруб посміхнувся.

— Розказати тобі, що роблять вовки, коли не дають собі ради з собачою зграєю? Вовк міг би відбитися і від псячої тьми. Але своїм лаєм пси його доводять до оскаженілості і він кидається на першого-ліпшого пса, щоб перегризти йому горло. І задавлює. Але тим часом решта псів розриває неприступного звіра. Отак і я вже готовий кинутися на будь-кого, хто мені заважає заробити мідяка, хоч знаю, що мене повісять. Я чиню те, що мушу чинити. Того й бачиш мене тут, того я ще живий.

— А внизу живуть його діти, — додав зморений жовті-льницею сивий лісоруб, що й очей не звів на Федьковича, прислухаючись до розмови. Репліку він кинув теж мовби до землі. Додав: — Того й бачиш нас ще живими. А для інших ми вже ніби поховані. Сюди хіба дивак завихторить.

— Ми заковані самими небесами.

— На ланцюгу з повішеного Ісуса.

— Ти справді дивак, підпоручику.

З протилежної колоди звівся чисто поголений кремезний парубійко й перекинув з руки в руку топір.

— Не будеш же ти стріляти в нас зі своїх пістолетів за те, що рубаємо ліс, аби заробити на хліб? — Погрози в його голосі, одначе, не було, він тут же невинно посміхнувся: — І ти не загнаний вовк, і ми не хижаки. Хіба ми не знаємо, що весь Бісків сплівся корінням, як грибниця? Але вставай, братці, до роботи, бо з пайових слів та порад не проживеш.

Вони, досить численний гурт, немовби провалилися десь за стіною смерек. Зацюкали сокири, заскімлили пили, з тріскотом і шумом стали падати дерева. Лиш іноді вкрадалася мить, коли вітер доносив з-за хребта гул Біско-вого водоспаду.

Ось і мудрість часів.

Чи в землю ще вросте народ, як ліс, суцільним клопотом й доцільним існуванням? Kennst du das Haus? Auf Säulen ruht sein Dach...49 Усе чомусь не те. Довкола повій постелився. Люди як одинокі вовки. І не докоряй, на топо-ри не візьмеш. Нема землі — нема й народу. Нема народу — нема мови. Нема мови — нема пророка. Пустеля, полином укрита. Бог посіяв лиш вогонь і смерч. І тиф та чуму. І потенцію до виродження. Щоб витурити Івана на Бісків за грейцаром, Меланія зчиняє вереск, і спить з Юзиком та іншими, і народжує дітей, які не стануть людьми, і не буде народу...

Was hat man dir, du armes Kind, getan?50 Часи навчать!..

Навчать, прокляті, і зневіри, і покори.

Треба воістину бути апостолом чи й самим Христом, аби не занепасти духом. Аби сенс і смисл твого життя не звели до дурних обставин. Аби прожитий у болях день не переклали на марноти своїх буднів чи днів, сказав би Та-нячкевич, для мертвонароджених...

Виявилося, що леґінь, який перекидав уруках сокиру, ховався на Бісковому від служби в цісарській армії. А жов-тушний дідок ховався там п'ятнадцять літ від засуду за бунт у загонах Кобилиці. Хто за що ховались інші хлопці, і тільки шурхіт спиляних смерек засвідчував їхнє існування, бо и мерців не спускали на поховання до долу, а прикривали тіла несвяченим бісковим плиттям, і замість смерек виростали хрести на гранітній оселі втікача, чорта і Бога. Федькович побував там і не гостем, і не батьком для ще юних, і не сином для тих, що доживали віку. Він знову щось лишень підгледів, аби зосталось без слідів. Аби лиш в серці викроївся біль, аби за "тих" сльозу вписати в книгу для 'дозволених". Перед його очима до самої смерті стоятимуть жалюгідні, напівголі, знищені люди.

Коли він зійшов з хребта, була вже ніч. Зблиснув і тут же заховався за Бісків золотавий місяць.

Місяцю-князю, Білий вівчарю, Вийди, голубе, З чорної хмари! Бо я далеко Сю ніч мандрую, Сю ніч мандрую, Де цар ночує...

На добраніч, земле! І сьогодні, як учора, тебе я маю і не маю.

І в таких настроях його застав Танячкевич з товаришем. Аж тепер я закінчу свою рапсодію про світогляд, подумав Федькович. Ні, світоглядну рапсодію. Ніби тільки для цього існую, ніби життя дає мені снагу не до праці, а пустопорожніх медитацій. На яких теоріях я повинен виїжджати перед цими хлопцями? Ах, що таке поезія взагалі! Поезія — це міфотворчість символу і почуття в плинній стихії організованої мови. Хто це сказав? Звісно, Федькович. А що означає жити? Жити — це вірити в чари. А що таке міф? Це інтуїція пізнання. Мені дорікатимуть за діалектизми. Я скажу: моя мова — носій моєї особистості, виразник мого історичного мислення, мого досвіду, внутрішніх устремлінь та широти надій на людство і світ. О, не так уже й погано. Але я їм спробую влаштувати пиятику. Невеличку оргію безпам'ятства, бо тільки так справдяться усі сподівання людства... коли ми здолаємо інерції до звичного.

І ніби все було вгадано чи наперед розіграно.

— Я ж казав, — обнімаючи його, сипло бубонів Таняч-кевич, — що поезія — особливий світ, який розкриває душу за клопотами днів. Дивіться, які стоси списаного паперу! Порожнечу життя вміють обходити лишень діти і поети.

— Завдяки наївності, — додав, сміючись, Федькович.

— Тільки в тій мірі, в якій уява і література — наука співчуття. В цій мірі діти і поети — ясновидці. Ми ледве добралися в твої заковані горами дороги і потоки.

— Гм... — знову посміхнувся Федькович (очі його світилися неудаваною радістю, бо він давно чекав цього візиту). — Заковані горем, братчику мій, голубе мій щирий. Ви ступили на скровлену землю, де крижаніють очі від людського горя. Якось я піднявся на Бісків скит...

Всадовивши хлопців, став розповідати.

Зодягнений під краківського панка, братчик-родимець Данило Танячкевич і на словах, і на ділі віроісповідував дві "факторології": галицько-буковинський сепаратизм і польсько-німецьку "філософську" схоластерію. До "матінки Австрії"" він теж мав особливе ставлення — де і ким було програно стільки політичних баталій до повної поразки? Все австрійське — геть, воно неварте виїденого яйця. А ось Федькович і Буковина — те саме, що Шевченко й Україна, і затримана на Буковині православна віра — це... "наша ціль", що врятує від загибелі всі слов'янські народи. Первосвящеником православного слов'яниста Танячкевич вважав чернівецького єпископа Євгенія Гакма-на, політичним заступником — Ернста Нойбауера, культурним поводирем — Юрія Федьковича... Зрештою, для Федьковича він завжди залишався потрібною людиною, хоч сам Федькович сприймав його завжди іронічно, а коли той відстоював необхідність власної, української шляхти, тицяв йому під ніс дулю.

— А чи є на Бісковому наші галицькі втікачі-молодці? — спитав Танячкевич, вислухавши, мало не зі слізьми, розповідь Федьковича. Поет змушений був його розчарувати: нема, жодного нема.— От би легіон покари там заснувати! Тобі з шаблею і пістолями туди б з'являтися та муштрувати військо до зброї під хоругвами православного лри-ста!

—Давай вип'ємо, — сказав Федькович, прямуючи з поставцем до барилка з горілкою в кутку на ослоні.

— Нас і так вбивають пияцтво і жиди. Народ у корчмах зубожів, а уніати і латинники продають Русь на аукціонах. Зволощені гуцули і собі почали мріяти про дунайську імперію, сполячені галичани — про віслянську, знімечені русини не дають розвалитися Австрії.

— Коли б ти не був містиком, — вертаючись з наповненим поставцем, мовив Федькович, — я повірив би, що цей колот просто моралізаторство. Між церемоніями перемог і порятунком втечею.

— Ти теж містик, Юрію, і теж тебе непокоїть почуття ланця.

— В скарбівні слова.

— Ой ні! Усі ми кущ сухого полину, Юрію. Суєта і мар-нослав'я. Марево осені в пригаслий день. Ми містики, оо не бачимо наслідків своїх потрачених зусиль. Ми потонули в словах, які навіть біс на Біскові не чує. І твоїх не чує. Я собі взяв мету — щоб ти був почутий, а ти думаєш тільки про те, що я цього не вмію зробити в єдиносутності тебе й русинів, Бога і життя.