Сторонець - Сторінка 35

Дерева за його рукою всихали, а квіти взялися барвистим килимом, навіть з червневої розсади прижилися гвоздики від Олександра Волянського з погідних південних Розтоків.

Данило Танячкевич, нічим не визначний співробітник напіветнографічного журнальчика "Вечорниці" у Львові, й далі розмовляв з постом наставницьким тоном. Господар поводився чемно, але в ньому закипала гроза. Тим паче що молодики від літератури Гудик і Гарасевич огидно зазирали в рот, гадаючи, що Федькович тільки те й робить, що позсипає золото в словах. А збити Танячкевича на просту и природну бесіду не знаходив уміння.

— Коли закладатимеш храмок, я пришлю тобі столичного архітектора.

— Віденського? Краківського? З римсько-візантійських? Танячкевич засміявся.

— Нашого, львівського. Львів — столиця "Малої Азії".

— А-а!..

— Иозеф Главка, — вперше заговорив Гнат Гарасевич, — створив з гуцулів будівничу школу в Чернівцях.

— На будівництві митрополичої резиденції?

— Так. Мій браток набуває в ній фаху. Між іншим, там все робиться руками місцевих майстрів.

— Мою церкву зведуть самі сторончани, — мовби між іншим, кинув Федькович.

— А дім новий збираєшся покласти?

— А дім я зрублю сам. Лиш деревину стартакую в Пер-калабі.

— Яка розкіш! — Танячкевич, склавши на грудях руки, замішувався на квітники.— Ти чудотворець, Юре! Ато б міг подумати, що в цьому скляному загір ї можуть квітувати магнолії і нарциси, братчики і чорнобривці, паничі і гвоздики! Яка попівна, браття, не прийде кохатися з поетом до цієї берези, коли тут така краса! Це ж райський закуток, що аж намовляє згрішити з чесною дівицею.

— Два морги городу відпускаю громаді під школу. А попри дорогу зорудую виміст для танців. Під навісом музики, леґені з дівчатами в крузі, лиш рясні спідниці парасолями здуваються в шалі гопака.— Федькович розкотисто розсміявся, відтак додав: — А шинок звелю розвалити.

— А де черпатимеш в свої барилки?

— Барилки я тримаю для таких нудних гостей, як ти, Танячкевичу.

— Постривай, ледарю. Я приїхав з хлопцями, щоб тебе проекзаменувати в твоїх німецьких поезіях. Мене Кость Горбаль послав, прочувши, що ти вже і Довбуша та Гінду твориш німцями, Мазепу і Хмельницького, циганку Азу і Сафата Зінича...

— І ведмедя в пасіці, — сміючись, перервав Танячкевича Юрій.

— Ти нам сьогодні влаштуєш вечір своєї німецькомов-ної поезії, і ми хочемо з тобою щиро поговорити,— серйозно мовив Танячкевич.

Ось воно що! Горбаль листується з Нойбауером, а він послав "блискучому німцеві" півсотні віршів і початки двох драм німецькою мовою. Горбаль вдруге забив тривогу, побоюючись, що Федькович зовсім перейде на чужу мову. Знову зустріли день в пустотах вітрів. Мати — повія, батько — дурень, а доньки — стогові суки. Німецькою я писав і писатиму, смакуючи самовираз. Я не покладаю надій на те, що стану співцем Німеччини, як думає Ернст.

Горбаль будує стіну недовіри, а ці намагаються перетворити її на стіну зневаги і мовчання. Добре, я вам влаштую вечір німецької поезії.

Я дам вам можливість зазирнути до моїх щоденників ще при житті.

Sich, Vater, hir die Jungfrau mild.

Der Tugen trenes Ebenbild.

Wenn auch an Gold und Geld nicht reich,

An Gute ist ihr niemand gleich.

Ich liebe sie und liebe sehr,

Sie liebt mich auch nicht weniger.

In ihr fand ich mein Ideal,—

Nun segne, Vater, meine wohl51.

Яке вам діло до того, що я розмовляю з коханкою німецькою мовою? А вам не соромно сідати на підслухи до Нойбауера, в кабінеті якого я зайнявся любощами з німкенею/ Чи ви проти мого зізнання перед німцем, що я...

Hohn übers menschliche Sczücht Und alles das, was, sie ersonnen52.

Добре, я влаштую вечір німецької поезії, пани ревізори із столиці "Малої Азії1'. Недарма ж так прозвала цей край наш німчура. Таки Азія. Нагла й зарозуміла. В надзмогах своїх перезмог. Я напишу і Горбалеві, і Нойбауерові, до чого вони докотилися зі своїми епістолами: в моєму домі ревізори. Ключі від моїх скринь в руках жандармерії! Ніби я вже сконав чи раб безправний товстозадого, як баба, поліцая. Ніби мені мало моїх домашніх, хатніх контролерів і пліткарів! Ну що ж, не тому могила, кому спорядили, а тому, кого закопають. Хай вам буде по-вашому.

Він обводив їх царинами, показавши село з усіх сторін світу, а вони ні-ні та й поглипували на Дашкевиччин осідок, омитий в півкола Путилівкою: таки мальовнича й благословенна міцна зоддаля, таки там здаля рай для ока, для поетичної душі розгін. А насправді глухий кут і острів смерті. І церковця немов трупарня в кладовищі, а кладовище наче стервисько за валом спаленого тифом міста. Лиш гори в оксамиті смерек та синє небо ще живуть. Над захованими і безіменно згадуваними кістьми живих і мертвих. Над оподаткованою людським виродженням околицею. Над погрозливим протестом самої землі.

За стінами часу...

Через кілька днів на Бісків вирушив загін жандармів. У Вижниці ці тупі й слухняні для розправ безстатеві мули відбули спеціальний інструктаж, їм описали замкнених від світу лісорубів на скитах, навчили розставляти капкани на втікачів, як влаштувати облаву, щоб "навіть заєць не проскочив". Губріх і Августак тим часом завітали до Федьковича.

— О, gutten tag, Maestro! — привітався Губріх, озираючись на завалені книжками ослони й шукаючи, де б примоститися та видихати зопрілу ситість грудей. — Доброго дня, доброго... Ось я звільню для себе цю табуретку. Астма. Я, власне, щоб ви таки навчали моїх діток розуму. Анна за вами тужить. Марія, Кароль, Оттон, їда—— просто в нестямі від ваших уроків та розповідей. Ви навіть не сказали мені, що обриваєте лекції і більше не прийдете. Що трапилося, пане Федькович?

— їздив у діл женихатися, пане Губріх.

— Це добре діло, але, гм... у мене Анна на виданні і, здається... здатна in einem Wahn befanden sein. Як ви розумієте, стати... жертвою своїх ілюзій. А у вас, виявляється, Zucker auf der Zunge, Salle im Herzen.

— Як я зрозумів, — посміхнувся Федькович, — медок на язику, а в серці крига.

Він навіть здивувався, що ситуація з дітьми примусила Губріха перекладати себе самого українською мовою. Губріх так само розреготався.

— Але, як я оце збагнув, з вашого сватання нічого не вийшло?

— Дівка на льоду, пане Губріх. So, das wäre überstanden.

— Гу-гум... Все позаду...У вас, голубе, все ще попереду. Але дивіться, бо schlimme Nachricht komm stets zu früh, eine gute Nachricht kommt stets gelegen.

Тут вже переклав, маючи якусь гадку на увазі й поважки киваючи головою, Августак:

— Так, так, добра слава йде далеко, а погана ще далі. Ми, власне, трохи у вас перепочинемо, поки хлопці на скиту перевіряють документи.

Хтось уже доніс, що я ходив на Бісків, подумав Федькович. А лісоруби запідозрять мою зраду.

— Я був на днях на Бісковому, — сказав він. — Там працюють вельми статечні і чемні люди. Переважно скалічені волонтери галицьких і гуцульських батальйонів. — "Не постоїш за волос, то й голову знімуть". — Єй кілька леґенів у ватазі. Тим, мабуть, і документів ще не виписано. Робота каторжна, але найбільше мене непокоїть фаховий бік: дерево спускають просто куди злетить, руйнуються ґрунт і підлісок, геїь виголені до скель галявини і царини пониж ялинового пояса.

— Напишіть, яка ваша позиція з цього приводу, — сказав Губріх.

— Вона в мене така, що мене ніколи не послухають, не дадуть чиновного ходу, і я не знаю справедливої оцінки своїх виступів.

Губріх кинув швидкий погляд на Августака.

— А чи не вибрати нам Федьковича двірником, пане Августак?

Той поважно погладив лисину, посміхнувся:

— А тоді втрьох полічимо гріхи генія?

— Поки що ми Федьковичеві гріхи в стані відібрати від нього, а треба буде — повернути, як молоду пустунку до причумленого парубка.

— Тоді згода, — меланхолійно промимрив Августак, який з півслова звик коритися начальникові повіту. — У Сторонці?

— Звичайно, тут, але докинемо йому кілька найближчих посілків та околичні хутори. Хоча б від Усть-Путили до Плоскої, не минаючи й Довгопільської округи на Черемоші. Оце буде в мене рука між Максимцем і Розсічною. Ну що ж, почекаємо до виборів. Виявляється, ми часу ніде не марнуємо. Домовилися, пане Федькович?

— Дозвольте я подумаю.

— Будь ласка, заходьте завтра до моїх діток і скажете заодно своє "так". Я в цьому не сумніваюся. Ми вам даємо можливість бувати з людьми і щось для них робити...

Губріх хитрувато підморгнув Федьковичеві. Пост подумав: а ти хитрюга, німчику! Отак і приборкаєш посадою, становищем, багатством, донькою. Мимохідь заглянув — і купив козу зі стійлом. Та й слід я вам на Бісків показав, бо галичани не могли тут купити, сторгувати золоту зибку. Учись, як німці? Ой фальшивий їх насущний, і фальшива кров та мета, і запопадлива молодість на схилах віку, і вигнана з одвірків старість. Але, будучи війтом, я буду з людьми без риску, не лишатиму на Бісків підозрілих слідів.

— Я ще сьогодні кажу "так", шановні панове. В мене перед сторончанами багато офір: церква, школа, громадська читальня, свій, сільський, учитель, свій лікар, церковний хор на всю округу, високоосвічений парох і таке інше.

— Тут потрібно будувати цивілізацію, пане Федькович. Я приймаю вашу згоду і думаю, що вона буде підтримана в крайових урядових колах і серед місцевого населення.

— Скомандую слузі, щоб дав перекусити?

— Не завадить, — Губріх промовисто зирнув на барилку в кінці ослона. Очевидно, і про це йому донесли. Федькович подумав, що віднині там стоятиме дві, а на столі завжди буде круг мамалиґи й квашені огірки для закуски. Нехай думають, що він спивається, якщо вже не споює гуцулів. — Підкріпитись і нам не завадить,— прогугнявив, як першу фразу якоїсь невідомої пісні, начальник повіту. І доспівав: — Ось і владнали кілька справ. — Коли вернувся Федькович, потер руки і показав на барилку: — На травах?

— Так.

"Знає і про те, що збираю лікувальні трави".

— Уцідіть нам поки що по келишку.

— З радою душею, пане Губріх.

— Дорога мене завжди стомлює до повної знемоги.

— Міняється погода, — співчутливо додав Августак. — На погоду всі болячки як стій озиваються.

Підкріпившись, гості з повіту від'їхали, не дочекавшись вістового з Біскового скиту.

— Ці голозаді жандарми, — сказав Губріх, — годяться лиш на те, щоб посилати за чортом, їх би на фронт, а не чухати нагноїни у пахвах.

Коли вернувся до свого "трибуналу", Федькович зітхнув.