Тореадори з Васюківки - Сторінка 76

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір лаври.

Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:

— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?

— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів… Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір… — все це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Явинім серці постріли, і «Руки вгору!», і звуки погоні, і… все, що потрібно в пригодницьких фільмах.

Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.

— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.

— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, — заторохтіла Валька.

Довелося зайти.

— Тут лавра кінчається… — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.

Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.

— Храм Різдва Богородиці, збудовано у 1696 році у стилі барокко.. — вголос прочитав він.

— Аварійне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…

Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорнї, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.

Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними загратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам’ятники…

Ми обійшли церкву і, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам’ятників:

«Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г.»

I на другому:

«Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г.»

— От бачиш, — сказав Ява. — Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів іти.

— У нас тут багато історичних поховано, — сказала Валька. — В лаврі — Кочубей, Іскра, у Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, що Москву заснував.

Ява знову гордо глянув на мене, ніби все те не Валька казала, а він казав.

— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер’яновича.

— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.

Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.

Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.

В’юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.

Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір’ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, рожі, флокси, — що тільки хочете.

І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.

Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала Ніхто не відповів Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавшії долоню козирком над очима, притулилася до шибки.

— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника Він, як добре себе почуває, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди іде зранку, а по обіді повертається.

Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довірив — чоловік, який живе тут, повинен обов’язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:

— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій Він скоро прийде, не хвилюйтесь.