Тореадори з Васюківки - Сторінка 75

— Нічого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кіна не буде.

Діти, посміюючись, почали розходитися — тим більше, продзвенів дзвінок, антракт закінчувався.

— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька

— Зовсім ми не посварились. Просто у нас угода е одна, — Яві не хотілось пояснювати Ми вже зайшли в зал і пробиралися до своїх місць.

— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дівчача цікавість!)

— Та потім, після вистави.

— Ну, добре, то ви ж не тікайте.

— Гаразд.

РОЗДІЛ VI
Будка. Вухо за вухо!

Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тенер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.

— Може, підем? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалось, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де півтора мільйона жителів, ще и півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач!

Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає.

— Як це ми можемо піти! Ти що! — говорить він — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивії, так і шалабанів назаробляти можна.

«Ми обіцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обіцяв, а каже «ми». Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.

— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!

Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім’я.

— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? І не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було:

«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».

— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася…

І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.

Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змінити.

Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:

— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!

А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:

— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов’язково знайти того артиста… — і раптом очі в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер’янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого «царя», і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?

Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер’янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.

— А він дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що я згоден.

— Та мабуть Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.

Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.

Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер’янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Ні, не сюди», — і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.

З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев’яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.

Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.

Ліворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур’янів різних, кам’яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю…

— От де у сищиків-розбіиників грати! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Да-а, у сищиків-розбійників тут… точно!

Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані… Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.