Тореадори з Васюківки - Сторінка 77

Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер’янович добре себе почував і подався до племінника на Куренівку.

Ми йшли назад.

Дивне було враження від усього, що ми бачили.

Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз — церкви, затишок, хрести, старі могили, «генерал од інфантерії Красовський», потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька, сільська вулиця, халупка Максима Валер’яновича, кури киркають, рожа край вікна, соняшник А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло.

І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!

Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових «кораблів», на поруччі містка, що тягся вздовж другого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.

Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані.

Побачивши того хлопця у «залізних» штанях, Валька закричала:

— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що то буде!

—Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.

— От побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.

— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.

— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява Я побачив, як він побурячів. Нам все було зрозуміло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:

— Та от взяв собі моду — дзвонить. І тікає. Розважається!

Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого в мене запекло всередині:

— Павлушо, ходім!

Ми кинулися до дерев’яних східців, що вели на другий поверх сарая.

— Та, хлопці, куди ви! Не треба! Нащо він вам здався! Будете ще зв’язуватися з хуліганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарські благородні почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дріботіли східцями нагору, як моряки під час авралу. Тікати Будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з поруччя і стояв, обтершись на нього спиною і склавши на грудях руки. Він був одного віку з нами, може, трошечки старший, але кремезніший і ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигоні звикли і не до таких супротивників.

— Дзвониш, значить! Тікаєш, значить! — шипів Ява, підступаючи до Будки.

Будка навіть пози не змінив, так і стояв із схрещеними на грудях руками.

Тільки процідив крізь зуби:

— Не тягни щупальці, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви в мене зараз позлітаєте вниз, як груші.

— П-побачимо! — прошипів Ява і несподівано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією жменею. Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт, але тут Ява однією вільною рукою, а я обома схопили його за руки. І водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб він не міг одбиватися ногами. Ми таке «самбо» змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м’яв йому вухо і примовляв:

— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б’ємо. Ми чобі просто… просто передаєм те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.

Спершу Будка тільки процідив:

— Кінч-чай!

Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з’явилися сльози, і він запросився:

— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!

— А будеш іще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався і піддав йому коліном.

І він загримів своі’ми клепаними «залізними» штаньми вж донизу.

Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:

— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю!

Посварився кулаком і зник.

Валька і братик Микола зустрічали нас внизу як героїв-космонавтів. Наче ми не з сарая сходили, а з літака Ту-104 на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

— От здорово! От здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви… от здорово! Всім розкажу…

Ми удавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.

— А чого він Будка? Таке якесь ім’я… — поцікавився я.

— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний він… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною відразою. мабуть, йому частенько перепадало від Будки.

Раптом Валька скрикнула:

— О, Максим Валер’янович іде!

З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.

РОЗДІЛ VII
Максим Валер’янович

Якби не ота важка хода, навіть трудно було б сказати, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп’ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.