Три хрести

НЕЗАКІНЧЕНИЙ РОМАН

Обабіч Ісуса Христа римляни розіп'яли двох розбишак. Один повірив у благословення Спасителя і залишився жити, інший втратив надію і помер на хресті.

СЕРЕД ЧУЖИХ

Частина перша

Там, де Карпати, вивищуючись до Нижньодунайської низовини, загинаються на захід з височиною Бігор, розпростерлося мальовниче Трансільванське плато. Воно посічене численними притоками Дунаю на півдні і Тиси — на півночі. Благословенний край, населений румунами, угорцями, чехами, русинами, і гагаузами, і циганами, і євреями, й різним іншим людом, який з віку до віку, кочуючи між Азією та Європою, тут уподобав собі місцину, осів, живе, працює, плодиться. Після Яссько-Кишинівської операції наш розвідбат проводив зачистку північного краю плато у верхів'ї річки Сомеш. Власне, ми контролювали межиріччя Сомешів-дотоків, величезний клин, який основою впирався в річку Муреш, а вістрям втинався у Верхньо-дунайську улоговину, що належала державним мадярам. Тут не було панівної мови, розмовляли румунською, німецькою, польською, угорською, українською, словенською, всі однаково володіли всіма говорами, чудово розуміли одне одного, не ворогували, хіба що об'являвся конокрад, того карали сходом, а вирок читав виборний суддя для кожного окремого випадку, прийнято було йти на виручку, коли загрожували спливи, гірські зсуви та обвали, горів ліс, спалахували епідемії товару, зносило місток чи виникала потреба лагодити дороги и залізницю. Цю добру традицію не порушували ні війни, ні міждержавні роздори і падіння тронів. Міжетнічні зв'язки від господарських сходів до шлюбів та кумувань сягали в глиб історії і, здавалося, простягалися в безконечність.

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Розділ перший

І

Мене розбудило гостре відчуття провини. Як у неврастеніків, подумав я. Шизок встає з ліжка з потребою бунту і починає сваритися, хто б йому не трапився перед очі. Собака буде побитий, кішці наступить на лапку, чоловік щось не таке вчинив, а дружина не так підсмажила яєшню. Нерви геть ошаліли, сказав я собі. Але ні ж! Десь у вищовбах каньйону глухо татакав важкий спарений кулемет. А я, — пригадав, — не маю чим відбиватися, бо вийшли патрони в дисках. Німець уві сні гасав навколо мене на баскому коні, в полірованому сідлі, обличчя його було перекривлене злою гримасою, він стискав у руці протитанкову гранату-макогін і щось кричав, дослухаючись до переривчастого лопотання кулемета, яке чомусь не переходило у перестрілку, — схоже, натискав на гачки якийсь причинний, — я немовби поринав у сон, з якого прокинувся із відчуттям вини, й починав міркувати, про що йдеться. Німець скандував: "Ще жодна жінка не зуміла пояснити жодного явища, навіть Софія Ковалевська і Марія Склодовська-Кюрі. — Тут мовби не вистачило моїх фізматівських пізнань у його ерудиції, бо він додав: — І Жорж Санд, і Айріс Мердок пішли в тлумаченнях людини не далі, ніж дозволяла їм їхня зіпсованість".

Розвиднілось, і я прокинувся остаточно.

Мене вразили розміри приміщення. Ми прийшли сюди вже поночі. При світлі камінів бовваніли якісь колони, півстіни було зашито дошками, Фріц Дорфман накидав звідти соломи, і ми впали на долівку, мов трупи. Перед тим три ночі куценіли в лісі біля багать. Тепер був дах над головою і не продував наскрізь гірський морозяний вітер.

Ця будівля, очевидно, мала якесь релігійне призначення. Я добув із соломи запилюжений шмайсер, витер почорнілою від вживання хусточкою, взявши по-есесівськи на груди, заходив по камінній долівці просторої, хоч танком розвертайсь, і розділеної навпіл колонами зали. Колони з чотирьох боків підперті скульптурними статуями Геракла й обрамлені запущеними в стелю коринфськими акантами. Очевидно, замість баз і валют приставили до мурованих колон одноформних гіпсових Гераклів після якоїсь руйнації, бо на стінах лишилися темні сліди валютних оздоб та іконних рам. Вигородку з дощок прикріпили до виступів вівтарної ніші. Бокові нефи праворуч від портального входу вдовбані у цілик гранітного щита. Тепер у них тримали нарізані дрова. Була тут і хорова галерея. До її основи перекинули залізні двотаврові балки і настелили склепінчасті секції перекриття. Я вийшов у двір. Виявляється, божниця складалася з трьох замкових веж з гострозубими дашками. Мабуть, залишки турецької фортеці або якоїсь оборонної споруди ще з римської епохи. Весь цей дивний комплекс був дбайливо обнесений високим щільним парканом. Неподалік — колодязь із журавлем і постамент з камінним хрестом, де святили воду.

Ведучи нас сюди, Дорфман зізнався, що тут він проживає, тут лишив дружину з глухонімою мамою та глухою наймичкою, сюди ніхто не навідується, крім старшого брата Ярнеста, який тримає помістя на плато, за кілька кілометрів звідсіль. Ця долина входить до зони гірського заповідника, де можна побачити накопичення земної кори за мільйони років у майже прямовисному перетині, — таких місць дуже мало на Європейському континенті, навіть в Альпах немає. Каньйон заглиблюється в товщу планети більш як на півкілометра.

Ми прямували на збірний пункт в Сату-Маре. Дорога пролягала через селище Деж уздовж залізничного полотна і битої дороги понад річкою Сомеш. Містки, тунельні переходи й залізниця були розбиті або пошкоджені німецькими бомбардувальниками, а шосе ми обходили, щоб не натрапити на військові підрозділи з-під Ясс: фашисти знаходили щілини в "котлі' і нищили все, що їм попадалося на шляху, я конвоював дванадцятьох німецьких полонених і зустріч з німаками не світила ні мені, ні полоненим.

Місцина справді вражала, хоч бачити можна було тільки лівий берег Сомешу, а він ще був у легкому серпанку нового дня. Кілометрів за десять звідси залізниця і цісарська дорога через напівзруйновані віадуки у двох місцях пересікали річку й до самого Дежа були прокладені лівим берегом. Ми двічі, ризикуючи життям, перебиралися з берега до берега, нарешті вузенька доріжка попід гірські стрімкачі довела нас сюди.

Згодом роздивлюся як слід, вирішив я і вернувся до молитовні. Обидва каміни палахкотіли сягнистим полум'ям, біля лівого, який огрівав веранду, чи прибудову-ванькирик, в глибокому м'якому крісла сиділа з милиця-

ми, випроставши ноги, стара жінка в чорному. Впоперек стегна звисав гачок для грані. Я вернувся й зачинив масивні ковані двері, встромив між клямри держак від армійської лопати.

Усі дванадцять "апостолів", як ангели волі, спали мирно в соломі (з-поза знищеного вівтаря) на червоно-плитяній долівці фортеці-резиденції для невільників. Я приніс води з колодязя, набрав казан картоплі з мішка, що стояв в одному з нефів, відсунувши поліна, запхнув казан у камін. В іншому нефі знайшов двадцятикілогра-мову бляшану банку яблучного повидла, звідтіля ж узяв казан на кип'яток.

Полонені покотом лежали головами до загородки, наче трупи. Обличчя бліді, типово кістляві, гірняцькі. Як у того полковника, що несподівано виник з модринового переліска, — на білому коні, з піднятою рукою, мов ожилий пам'ятник якомусь легендарному полководцю (спершу ніхто не помітив, що він стискав протитанкову гранату). Ми скупчилися біля перекинутого й надгорілого авто на узбіччі дороги із похиленим на кермо мертвим водієм. Полковник скомандував шикуватися вряди, загукав: "За фюрера, вперед!" Всі ми отетеріли, бо він висмикнув щоку. Полонені впали під авто, я ж випустив у полковника довгу, до останнього патрона, чергу, він з конем звалився між дерева, і пролунав вибух. Ніхто з нас не постраждав. Полковник навіть не застогнав. Кінь здригнув ногами і витягнув дутою вихрасту шию. Я зняв з полковника пояс із парабелумом, а з колін забитого шофера узяв шмайсер. На сидінні висіла торбина з ріжками.

Фріц Дорфман лежав під дверима до притули. Я йому доручив нести свій автомат без жодного патрона в диску. Припертий до одвірка, автомат стирчав у головах полоненого. Я ліг у змервлену солому трохи подрімати.

ІІ

І знову розбудив мене клекіт кулемета. Десь стороною прогудів літак. Десь на повороті валували танки. З оточення проривалися німецькі війська. Фронт відкотився мало не до Берліна, а тут все ще розгортають бойові порядки, гримить канонада, шнигають ар'єргарди і розвід-роти, блукають польські, югославські, словацькі партизанські загони, западає тиша — й несподівано з'являються якісь авангарди, вдень і вночі тягнуться механізовані колони і піші товпи пошарпаної піхоти. Наші тилові частини уникають фашистів, а фашисти намагаються обійти наші резерви. В розвідшколі мене вчили, як користати з. хаосу, але тут я — нуль, бо я конвоїр і відповідаю життям за оцих дванадцять полонених "ангелів" з пекла.

У хаосі кмітливий, зорієнтований розвідник завжди володіє ситуацією. В хаотичній обстановці він полководець, митець, Господь-Бог, а ще коли він опирається на добру інформацію — то це генеральний штаб нападу чи оборони. На жаль, Трансільванія не просто хаос, а якесь безгарбуззя, наше командування зробило величезну помилку, запланувавши "котел" на цій міжнаціональній території. Тут кожен фермер — держава і нація, це не яка-небудь інтернаціональна мішанка, а суміш незалежних одиниць, які поважають власну самостійність і готові за неї вмерти. Марксистам-ленінцям цього не збагнути. Я велів їм розмовляти лише німецькою мовою, але "вони", — ці мої полонені, — перемовляться якимось сленгом, який складається з покашлювання, кумкання, фіфікання і окремих, незрозумілих мені, слівець. Вони вже немовби щось знають, до якогось висновку прийшли і дивляться на мене зверхньо, наче не я їх конвоюю для відправки в Сибір, а вони конвоюють мене. Чи я вже став підозріливим, як наші боягузливі вожді, які воюють на глобусах мільйонами крихітних солдатиків. Підозріння — погана прикмета. Якби розвідникам дозволялося вести щоденник, я занотував би, що підозріння заважає бачити велике не тільки у великому, але й у малому. Звичайно, нікчемна банальність. Але якщо це стосується "великих", то в цьому спостереженні є доля істини.

У притулі Фріцової цитаделі заскрипіло ліжко. Там спала його вагітна дружина, доношує останні дні, можливо, усім братством станемо хрещеними батьками.