Відродження Нації - Сторінка 46

Складався „ТУП” переважно з елементів інтеліґентських, які провадили виключно культурно-національну роботу. Ні з селянством, ні тим паче з робітництвом ніяких політичних орґанізаційних зносин не мали. Будучи здебільшого дрібно-буржуазного походження, вони псіхолоґічно й ідеолоґічно представляли саму помірковану частину національної дрібно-буржуазної демократії.

Вони потім приняли назву „Українських Соціалістів-федералістів”. Але слово „соціалісти”, на признання самих деяких членів сеї течії, було тільки данню духу часу. Маси вірили тільки соціалістам, отже, щоб не лишитися поза рухом, треба було підфарбуватися під смак мас. І „туповці” на сміх самим собі й другим зробили такий маскарад і весь час ходили з червоним плащиком, який зовсім не пасував ні до їхньої ідеолоґії, ні до темпераменту, ні до псіхолоґії ґазетних, кабінетних людей. І як не мали вони ніколи ніякого впливу на широкі політичні маси, так і з плащиком його не придбали.

Варто тут заразом уже згадати й ще про одних „соціалістів”. Це так звані „соціалісти-самостійники”. Вони виникли пізніше. З соціалізмом вони мали ще меньче спільного, ніж „федералісти”. Вони так само ні серед селянства, ні серед робітництва не мали ніякісенького впливу та, здається, й не дуже журилися тим. Це був переважно військовий „отаманський” елемент, без виразної соціальної проґрами, без усякої політичної освіти, але з виразним націоналістичним темпераментом, який служив їм і проґрамою й тактикою, й арґументами. Роля цієї групи в усьому рухові незначна, але часом досить сумна.

Партія українських соціалістів-революціонерів виникла тільки в 1912 році. Виникла тільки офіціально, а дійсний розвиток свій розпочала вже під час революції 1917 року. Ця партія й по своїй ідеолоґії, по темпераменту й по тактиці цілком відповідала революційним змаганням українського селянства. В її рядах була певна кількість талановитих, енерґічних, щиро відданих ідеї революції людей. Але вона була молода, без орґанізаційного досвіду, без певної партійної школи й традіції. Збудована на проґрамі й тактиці руських соц.-революціонерів, вона не мала часу принатурити позичену платформу до національних умов і через це все сама почувала себе на ній неупевнено, нетвердо. Маси селянства охоче, з повним довіррям ішли за нею, але вона не мала досить інтелектуальних і орґанізаційних сил, щоб на підставі тільки самої більшости голосів узяти провідництво в власні руки.

Отже єдиною, в строгому розумінню слова, політичною партією була партія соціальдемократів. Вона мала за собою поважне минуле (з 1901 року, мавши тоді назву Революційної Української Партії й змінивши її в 1904 році на Укр. Соц. Дем. Роб. Партію). Її проґрама й тактика, корінячись у проґрамі й тактиці інтернаціонального соціалізму, були вже принатурені до українських обставин. Вона мала свою історію, свої традіції, методи, свою школу. Практика підпольної революційної партійної роботи привчила членів її до певної орґанізації, дала виховання, виробила сталий світогляд, дала звичку до політичної праці. Саме ім’я партії, як і імена окремих діячів її були відомі серед широких кол українського робітництва. Будучи нечисленими, партійні орґанізації в той же час складались з вихованого, передового, найбільш активного й революційного пролетарського елементу.

Все це разом було причиною того, що ця партія зразу ж по вибуху революції заняла керуюче місце в національній революції на Україні, загравши одночасно й у загально-російській революції не малу ролю: ізмайловський і семенівський полки, які в критичний момент рішили долю революції в Петрограді, були орґанізовані петроградською орґанізацією У. С. Д. Р. П. і нею виведені з казарм до побідного бою з царськими військами.

Отже, відповідно до такого відношення сил серед політичних течій, у Центральній Раді було розпреділено й роботу серед них. І через те перший український Уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшости своїй з соціальдемократів.

Соціальдемократи:
1) Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко.
2) Ґенеральний Секретарь земельних справ — Б. Мартос.
3) Ґенеральний Секретарь військових справ — С. Петлюра.
4) Ґенеральний Секретарь судових справ — В. Садовський.
5) Ґенеральний Секретарь освіти — І. Стешенко.

Соціалісти-революціонери:
1) Ґенеральний Писарь — П. Христюк.
2) Ґенеральний Секретарь харчових справ — М. Стасюк.8

Туповці:
1) Ґенеральний Секретарь міжнаціональних справ — С. Єфремов.

Безпартійні:
1) Ґенеральний Секретарь фінансових справ — X. Барановський.

Отже з 8 членів Ґенерального Секретаріату з рішаючим голосом (Ґенеральний Писарь такого по констітуції Ґ. Секретаріату не мав) 5 були соціальдемократи.

Це накладало на соціальдемократичну партію велику відповідальність і разом з тим вимагало від неї великого такту й колосального напруження сил. Треба було провадити своє керовництво так, щоб воно не почувалось керовництвом, а з другого боку вкласти в роботу над державностю стільки сил, щоб вони це керовництво могли піддержувати в усіх напрямах, не порушуючи загального тону, плану й характеру акції. Це ослабляло партію в чисто-партійній діяльности й викликало весь час з боку орґанізацій нарікання за те, що найбільш активні елементи забірались від партійної роботи. Але справа державности остільки являлася для всіх першорядною, що прояви партійного еґоїзму далі нарікань не йшли, бо й нарікаючі розуміли так само, що всі національні сили, де б вони ні були, повинні були бути віддані на загальну мету.