За сестрою (1907) - Сторінка 7

«Нерозумно я чиню!» подумав Непорадний: «Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже»…

— Егеж, хлопче! Козакові соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокійся, проспись… Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, інші прийдуть, буде нас більше, безпечніше. Цить бо!

Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків.

Павлусь знову заспокоївся і став засипляти… Непорадний підвівся потихеньку з землі й пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він підмішав її і вкинув добрий кусник сала…

Він задумався… Тож саме тоді, як він отут спав, татарва різала народ хрещений. Боже, Боже! Як воно буває на світі; одному добре, весело, а іншому біда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний прийняв його і здійняв сідло.

Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.

Він став його обмацувати та й усміхнувся…

«Далебі червінці!.. о! і таляри… ну дав Бог сироті долю… доброго коня собі вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарів вартніше сідло, ніж сам кінь з татарином».

Заніс сідло до своєї лежанки й поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів.

«Та щоб лиш татарин не схотів доганяти його із своїми побратимами, поки мої над’їдуть… Та нехай! Не дам себе отак нізащо в каші ззісти…».

Знову нагадав кашу й подався туди…

Вороний знову зафоркав на тривогу. Кінь Павлуся рванувся втікати, та припона не пустила, і він став.

Непорадний заспокоївся, бо вороний обернувся головою на схід сонця, значить не звідси, де татарів сподіватися.

Непорадний був уже на могилі з рушницею і побачив гурток козаків, що звідси над’їжджали.

— Пугу! пугу! — гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не відгукнувся, щоб не збудити хлопця.

— Це ти, Семене? Чому не відгукнешся?..

Непорадний збіг із могили й подався до них.

— Тихше, братіки, тихше! Дитину мені розбудите…

— Ого! А ти звідкіля узяв дитину? Чи ти її вродив, чи Свиридова могила?

— Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогодні раненько над’їхало до мене ранене хлоп’я із Спасівки. Вирвався з татарської петлі. Бідне змучене, аж жаль дивитися. Небагато міг і розвідати, зараз і заснув…

— Зварив, братіку, їсти? — заговорило кілька голосів. .

— Та трохи зварив, — каже Непорадний, оглядаючись заклопотано на козаків: — Не сподівався тільки гостей… я ладив на п’ятьох, а вас, слава Богу, чи не п’ятдесят.

— Вгадав, отаманом будеш; далебі нас п’ятдесят. Стрінули по дорозі ватагу Тріски Остапа, знаєш? Так злучилися…

— Як не знати? А де ж він?

— Здоров, Семене! — обзивається Тріска, злізаючи з коня: — Ну, не турбуйся, решту доваримо самі та й нагодуємося…

— Хіба ж ви цілу ніч їхали?

— Авжеж. Від вечора дотепер.

Козаки оглянулися на сонце. Воно ж уже підійшло високо й озолотило своїми проміннями степ… Від того стала роса парувати й підходити вгору…

Козаки розсідлували та припинали коней, відпинали казанки, збирали паливо й заходились коло варення каші. Поклали на двох росохатих колисках списи й повішали на нім казани…

Вогонь розгорівся з усієї сили…

Тепер стали козаки підходити тихо до Павлуся і придивлятися до нього. Між тими козаками був старий січовий дід Панас.

Йому було 80 літ. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, він «не давався старості» і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом. Приставав від одної ватаги до другої і всюди його приймали. Правда, що не годен був шаблею гаразд вимахувати, зате стріляв з рушниці так, що птиці на лету не хибив. До того він знав лікувати рани зіллям і через те радо його приймали до гурту. Його знала вся Україна як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.

Бо й справді! Дід Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку та волоську землю, був у не одній біді, а ніколи жадна куля, ні шабля його не дряпнула. Мимо своєї старости він голив чисто лоб й бороду та заплітав по-молодецьки свого сивого чуба. А довгий на аршин вус двома мітлами звисав аж на груди…

— Чи ти йому промив рану? — питає дід Панас Семена.

— Промив водою і приложив листків.

— Це пусте. Рану промивай горілкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як прокинеться…

— То, кажеш, Спасівка в попелі? — питає один козак.

— Либонь, що так: я бачив сьогодні на світанні велику пожежу з цього боку. Хлоп’я говорило, що Спасівку спалили татари; решти не допитався, бо хлопець заснув…

Козак зажурився і похнюпив голову…

— Ну, а ти чого?

— Е, не питай! Я ж і сам із Спасівки… там батька-матір залишив…

— Семене! А як хлоп’я називається?

— Не вспів запитати.

Козак присів біля Павлуся і став йому пильно приглядатися.

— Стій, козаче! Так не можна, — каже дід Панас. — Наврочиш хлопця… Ось йому сонце в лице світить…, йому холодку треба.