За сестрою (1907) - Сторінка 9

— Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злітити на татарву та відбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не знаєш броду… Ми не знаємо, скільки поганців є. Я гадаю, що їх буде більше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасівку. Там були славні лицарі, січовики, а було їх багато. Ну, коли б ми так напали на Спасівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.

— Правда твоя, діду, правда…

— Це би все гаразд розповідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі починати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвідати…

— Пішлімо кількох… Добре, гарно!

— А друге діло таке: наші коні хай спочинуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!

— Отак і зробимо!— гукали козаки. — Спочинемо, а відтак побачимо…

Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс…

За той час дід Панас перев’язав як слід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову…

Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку…

Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зрання підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.

III

Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в ній бриніло, як це буває в літню спеку.

Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все розглядався за слідами, куди рано переїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава попідносилася, роси не стало і слід позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторінь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготові рушницю…

Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня…

«Тепер пора», подумав Непорадний і почав прицілюватися… Татарин прив’язав коня до куща, а сам пішов убрід на цей бік…

Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе й почав мерщій зсуватися з могили вниз…

«Дурень я, тай годі!» — думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. «Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого піймаю».

Він вмить відв’язав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Ніхто з товаришів не запам’ятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій струмент у руку. Затягнув петлю, відтак поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву узяв петлю із складками мотуза… Приладившися отак і криючись поза могилу, він стежив, що татарин робитиме

Татарин підкрадався до обозу, як кіт. Він, ще як сидів на коні, бачив, що козаки спали як мертві, що сонце пекло їм голови, і знав добре, що чоловік, сплячи на сонці, має важкий сон, наче б зачадів… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в голові зайти сюди й вирізати всіх, як баранів, заки хто видасть із себе голос.

Те, що він думав, можна було зміркувати з того, що він тепер робив.

Татарин, високий і плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув із-за пояса довгого ножа. Ніж заблищав на сонці, як срібло. Татарин поправив ще щось на собі й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги і махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повітрі, став блискавкою розвиватися і впав на голову татарина в хвилину… коли він брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша трудність з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слід, то ще більша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пійманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пійманий на бігу; тоді він сам засиляється. А тут татарин стояв на місці й треба було його засилити.

В Непорадного бігали руки, як у ткача. Він великими куснями стягав аркан до себе, а відтак, сіпнув з усієї сили, й татарин упав горілиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний і вхопив лівою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. ’Татарин, пійманий в петлю, випустив з руки ножа. Він став пручатися й звільнився настільки, що мав свобідні руки. Непорадний зміркував, що татарин дужчий від нього… Гукнути б на товаришів, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насміялиси. Ні! Мусить собі сам помогти. Скрутив татарина з усієї сили. Обом зайшли кров’ю очі. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабігали, як мотузки.