За ширмою - Сторінка 20

Тут Олександр Іванович попросив шофера спинити машину й, непевно ступаючи затерплими ногами, зійшов на тротуар. Після швидкого руху машини й невпинного гуркоту її мотора вулиця видалась Олександрові Івановичу занадто тихою як на цю пору дня, і він підніс до очей руку з годинником. Була рівно дев'ята година. Установи, що мають влітку в Узбекистані перерву на години полудневої спеки, давно вже працювали. Крізь відчинене вікно районної прокуратури сипалась на вулицю нервова тріскотнява друкарської машинки, в райспоживспілці гучно цокотіли рахівниці, коло відчинених дверей військкомату стояв гурт парубків, а всередині хтось голосно викликав прізвища.

Олександр Іванович перейшов місток, під яким прудко ніс каламутну воду центральний арик, і повернув на бічну вулицю, що йшла до малярійної, чи, як вона тут звичайно звалася, тропічної станції.

В дверях тропстанції його стріла моторна, як на її поважні літа, короткозора лікарка-маріолог Пісочкіна в білому медичному халаті й одразу ж сповістила новину:

— Чули, колего, до нас іде Ходжаєв!

Кирпатий, з трохи вивернутими ніздрями, ніс Пісочкіної мав хронічний нежить, а здавалося, що цей ніс на літньому, досить поораному зморшками обличчі, нанюхавшись колись дуже гидкого, збридився на все життя і боязко принюхувався до кожної стрічної людини. — Як у вас на дільниці? Не боїтесь? — Ь примружені очі метушливо забігали по обличчю Олександра Івановича. — Майте на увазі, він буде нишпорити скрізь, заїде й до вас.

— Що ж, — розвів руками Олександр Іванович, злегка всміхаючись, — я завжди готовий зустріти всеоружно всяке начальство в себе.

Пісочкіна недовірливо двічі потягла ніздрями повітря.

— Кажуть, Ходжаєв — це зовсім не те, що наш попередній зав, який тихенько сидів собі в області й нікуди не рипався. Цей навпаки. До того ж він має великий авторитет не тільки як член обкому й облвиконкому, а і як лікар. Він же хірург і, кажуть, навіть ставши завом, робить і далі складні порожнинні операції... Всі запевняють — він занадто вимогливий і строгий. Гроза!..

— Значить, на нашому небосхилі буде грім серед ясного неба? — усміхнувся знову Олександр Іванович, дивлячись на стурбоване обличчя Пісочкіної.

— Ще б пак! У нас тут просто очманіли всі. Районну лікарню наспіх білять, коло епідстанції розводять квітник, в дитячій консультації спішать закінчити бокси... Біда! Я сама зараз біжу по халати. Подумайте: на всю тропстанцію — тільки два пристойні халати...

Пісочкіна ще довго, мабуть, бідкалась би й принюхувалась, шукаючи в співбесідникові нагоди заспокоїти себе саму, та Олександр Іванович, якому хотілося швидше збутися її, скористався з її останніх слів:

— Ну в такому разі не буду затримувати. Поки що! —Мерщій потиснув руку й рішуче відчинив двері.

Одержавши аналізи крові на малярію і попросивши скельця для нових препаратів, він поквапився з тропста-нції, щоб знову не зустрітись тут з Пісочкіною, товариство якої він міг сприймати тільки в невеликих дозах.

Вийшовши знову на вулицю Алішера Навої, він коло ятки випив газованої води, бо починалась уже спека, і зайшов до аптеки.

В аптеці, незважаючи на робочий час і кількох людей, що чекали на видачу ліків, спішно мили підлогу, вішали на вікнах марлеві фіранки, і навіть сама управителька аптеки Шарф перетирала клаптем вати флакони й переставляла їх на полицях скляної шафи. Вадимо, й тут серйозно готувались до приїзду нового грізного завідувача облздороввідділу. Олександр Іванович широко переступив на вимиту частину підлоги й підійшов до столика рецептора.

— Capo Абрамівно, дозвольте...

Управителька Шарф сердито обернулась на голос і вже хотіла сварити нетерплячого нахабу, що не може трохи почекати, поки вимиють підлогу, але, впізнавши лікаря Постоловського, враз підійшла до столика.

— Це ви, докторе? Ви чули вже?.. — Вона важко зітхнула й знизала плечима. — Я не знаю, що це ще за мода завелась: тільки-но призначать на посаду начальника, як він уже летить з області розпікати всіх! В сусідньому районі він мало не зняв з роботи управителя аптеки за те, що там помилково на п'ять копійок дорожче продали марганцівку при ньому...

Олександр Іванович вирішив, що заради чемності він уже досить вислухав Шарф, і попросив видати йому для амбулаторії сильнодіючі ліки. Він розклав по кишенях ампулки з морфіном і стрихніном, сунув у портфель пляшечку з опієм і, злегка кивнувши розчарованій Шарф, що ждала від нього співчуття, подався з аптеки. Він хотів був піти до парку пересидіти спеку й подумати на самоті, але завагався і, перемагаючи самого себе, повернув через два квартали в завулок до райздороввідділу.

Олександр Іванович не любив канцелярій взагалі, а райздороввідділ видавався йому завжди за нудний додаток до живого тріпотливого діла охорони здоров'я і боротьби за життя людини. Одне слово: не установа, а якийсь апендикс. Та зайти треба було. Нечемно, бувши в районі, не відвідати райздороввідділ, щоб принаймні хоч за одним заходом узяти нові директиви та інструкції і весь той паперовий дріб'язок, яким так щедро наділяв свої заклади цей медичний керівний орган.

Молодого завідувача райздороввідділу Ахметджанова не було. Мабуть, і він гасав десь, готуючись до приїзду суворого Ходжаєва. Секретарка Гордієнко, жінка за сорок, але з великим вирізом декольте, пишною зачіскою і томним поглядом, одразу ж, тільки-но Олександр Іванович переступив поріг, кинулась до нього:

— Як добре, що ви приїхали! Я вчора цілий вечір не могла ніяк додзвонитись до вас, а посилати нема кого: всі люди в розгоні...

— А в чому річ? — сухо спитав Олександр Іванович. Він не любив секретарки за її часті спроби підмінити собою заврайвідділу і пристрасть до пліток.

— Як? Ви ще не знаєте? — здивувалась Гордієнко. — До нас іде Ходжаєв!

— Ну і що ж? Дуже добре, що їде, — холодно процідив Олександр Іванович.

— Але ж він буде скрізь, буде й у вас на дільниці!

— Я вельми задоволений. Дуже хочу побачити його в себе.

Гордієнко недовірливо подивилась йому в очі. Вона ніяк не могла збагнути: чи тільки хизується цей відомий чванько, прикрий лікар Постоловський, чи, може, хоче на щось поскаржитись Ходжаєву?

І тут же силкувалась пригадати, чи одержав уже Постоловський зарплату за травень: Гордієнко була воднораз і бухгалтером райвідділу охорони здоров'я.

— Я ще вчора хотіла вас попередити, щоб ви мерщій навели там лад в себе, підтягнули своїх...

— Навіть і не здумаю щось робити! — одрубав Олександр Іванович, якому знов здалося, що секретарка лізе не в своє діло.

— Як це так? — широко розплющила вкрай здивовані очі Гордієнко й одразу вирішила: безперечно, буде скаржитись, чорт! — Зія Хайдарович дуже турбується, що вас досі не повідомили...

— Надарма! Мені нема чого в себе переробляти.

— Ну, знаєте!.. А всякі недоробки, неполадки? Хто ж може все передбачити!

Гордієнко погордливо піднесла вгору свою кудлату голову й ще раз пильно глянула на Постоловського. Ё все ще мордувало питання: на що саме він буде скаржитись? За травень він таки одержав зарплату, це вона пригадала зараз, навіть на ремонт йому дещо приділили. Хіба що на придбання м'якого інвентарю та інструментарію нема?.. Олександр Іванович перебив її думки.

— Медичні заклади, товаришко Гордієнко, завжди повинні бути в такому стані і так працювати, щоб їм не було чого спеціально готуватись до приїзду начальства, — повчально зауважив він і додав: — Принципово не буду нічого переробляти в себе, — хай побачить так, як воно є!

— Не знаю, не знаю!о. — єхидно всміхнулася Гордієнко, остаточно переконавшись, що скарги будуть і, мабуть, не одна. — Ви занадто вже принципові, докторе Постоловський.

— Атож! — буркнув Олександр Іванович і, щоб покласти край неприємній розмові, спитав: — Пошта для дільниці є?

— Прошу! Це все ваші бомаги, докторе Постоловський, — підкреслено чемно сказала Гордієнко, дістаючи з одчиненої шафи купу паперів машинопису і якийсь запечатаний конверт. Олександра Івановича всередині пересмикнуло від секретарчиного "бомаги", він недбало засунув жужмом папери в портфель, не глянувши навіть на конверт, і, не попрощавшись, вийшов.

Гордієнко з неприхованою злістю довго дивилась йому вслід і думала:

"І як з ним може жити його прекрасна дружина — не розумію. Просто неможливий характер!.."

XVIII

Тим часом Олександр Іванович, тільки-но вийшов з райвідділу й повільними кроками подався до парку, вже картав себе:

"Нове діло!.. І для чого я зчепився з нею? Навіть, здається, не попрощався..." Звісно, Гордієнко — барахло, інтриганка, плетуха, і, якби він був на місці Ахметджанова, він давно б уже вигнав її. Це так. І, повернувшись на дільницю, він таки справді не буде нічого міняти в себе заради приїзду нового завідувача облздороввідділу — нехай побачить усе таким, як воно є завжди, без прикрас. Це все добре. Але навіщо було заводитись з секретаркою? Гордієнко, розуміється, перекаже його слова

Ахметджанову, перекрутивши їх зміст, і вийде, що лікар Постоловський демонстративно не хоче взяти до уваги вказівок заврайздороввідділу, ба навіть наміряється підвезти йому воза, саботуючи готування до приїзду Ходжаєва... Вразливий, амбітний Ахметджанов образиться, виникнуть непорозуміння, прикрості... "Чому я став такий дратівливий, справжній невропат?.."

І, як відповідь, перед ним постала нічна розмова з дружиною.

Легкою, прозорою завісою затулила її переяславська Маруся, з'явившись перед ранком уві сні. Але гіркота лишилась. Тільки дещо притупились занадто гострі місця та зблякли слова тої прикрої нічної сцени. Маруся, як прадавнє домашнє зілля на роз'ятрену болючу рану, несподівано внесла в його душу мир і спокій. І зараз Олександр Іванович уже не годен був до тих радикальних висновків щодо своїх подружніх стосунків, на які зважувався вночі. Але подумати добре про це, розібратись у тому плетиві, що в ньому захрясло його життя, треба було. І він почав перебирати в пам'яті все, що сталося вночі, намагаючись спокійно проаналізувати останню сварку.

Власне, нічого нового не сталося. У тій чи тій варіації все це виникало час від часу й раніш, тільки що вчора воно дійшло вже своїх крайніх меж, свого апогею, як кажуть. Та хіба це несподіванка? Хіба цей апогей не міг прийти й раніш — рік, два роки тому? Міг! Та й чи ж був взагалі за все їхнє спільне життя такий час, коли б цих сварок не було?..

І Олександрові Івановичу здалося, що такого часу не було ніколи.

Мало не другого ж дня після того як вони, усміхнені, під руку, щільно пригорнувшись одне до одного, вийшли із загсу й у вузькому колі приятелів та друзів Ніни Олександрівни відсвяткували своє студентське весілля, * в них почалися непорозуміння.