Заборонені ігри - Сторінка 9

Звертаючи наші погляди до світла Вовчої зірки, згадаймо всіх тих, хто загинув молодими від прокляття, і помолімося мовчки, щоби їхні душі знайшли спокій і щоби назавжди прокляття полишило нас і Рід Вовка жив у спокої і мирі!

Він замовк, і, поки цигани молилися подумки, раптом ніби струм пробіг через їхні сплетені руки і усе довкола затрусилось на мить, як в пропасниці. І раптом небо осяяла велика блакитна блискавка, кінець якої спирався на землю в центрі кола, яке творили цигани, і оббігав ніби циганське коло, і no цій блискавці вгору полетіли вогні один за одним, і циган трусило і трусило, а потім раз усе затихло, блискавка зникла і знеможені усі повалились чи просто попадали на землю.

Багаття ще ледь жевріло.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

— Всі бачили? Ніхто нікому ні слова!

Це наша таємниця.

їхні душі заспокоїлись і ми вільні. Наш Мічений Вовк виграв свою вовчу війну!

Ще треба йому Дзеркало Світла. Але воно прийде. Воно вже поруч. Він усе виборов.

Він вже не Мічений, він просто циган, як і ми всі. А наше прізвище Вовк — відтепер тільки прізвище.

Але ми ніколи не забудемо, що наша покровителька, яка була неласкава до нас, несе в собі не тільки помсту і руїну, але й велику Любов, і тепер вона повертається до нас світлим своїм промінням!

— Хай буде так!

I цигани піднялися, і могутній чоловічий хор задзвенів нічною піснею волі — хай буде так!

Перемовки з Вованом мене часом хоч і діставали, але були на загал для мене особливо плідними, та й Вованові вочевидь було зі мною цікаво сперечатися. Це у нас звичайно йшло на кінець дня, коли більш-менш робота закінчувалась, або хто із нас залишався чергувати по номеру, а інший ще закінчував роботу і, закінчивши, валив по пиво, і так по канапці і по пиву — і поїхали.

Сьогодні були чергові літературні дебати. Я сказав, що вичитав у Кіплінґа, що піднесення розумової й енергетичної діяльності людини особливо високе в постпубертатний (Вован тут же вставив, та скажи вже просто, коли яйця виростають) період, a y віці двадцять два — двадцять три людина переважно тупіє.

Ну і далі понесло-поїхало.

Ти вважаєш, що ми з тобою вже тупі придурки, а ці сцикуни, які тільки вчора почали дрочити по-твоєму генії і інтелектуали!

Та ти вийди на вулицю і подивись на цих геніїв. Гральні автомати, драп і секс… I ще пива випити, a TO й горілки. Ото й усе, що в них у голові.

От послухай анекдот. Про школу. Тобі ж цікаво.

«У класі новий вчитель. Іде перекличка:

— Іваненко!

— Я.

— Яцишин!

— Я.

— Х…Хуїв!

— Я.

— Що це в тебе за прізвище? Може, написали неправильно?

— Hi. Bee правильно. Просто я болгарин.

— А-а-а. Ну сідай, болгарин… Хуїв.»

— А щодо малолітнього сексу, — Вован не вгавав, — то я тобі пісеньку нагадаю. Народ скаже, як зав’яже.

— Мамо, я женитися буду!
— He женися, сину,
Біда тобі буде,
Будеш спати, цілувати,
А хліба не буде.

He послухав мами,
Взяв та й оженився,
I до жінки Катерини
Раком причепився.

Ой цілує нічку,
Ой цілує днину,
Стара мати руки ломить —
Схаменися, сину.

Як націлувався,
Як наобіймався,
Під очима почорніло,
А живіт запався.

Задзвонили дзвони
I y неділю рано,
Поховала мати сина
Через цілування.

— Ти, звичайно, крутий, Воване, і жарти в тебе кльові. Але одномірні. От тобі здається, що все це фігня, бо ти не можеш її схавати, і ти вже не проти, і все тобі тут не подобається. А я бачу зараз все зовсім інакше. Раз на раз не приходиться. Один малий за віком, а вже дорослий фізично. А інший за віком ніби вже мав би бути чоловіком, а фізично — ще не дозрілий.

Так що кожному — своє!

Я заперечував йому спокійно, бо знав, що маю рацію, хоч позірно Вован ніби казав правду. Ту правду, в яку вірили всі довкола. За винятком кількох людей. I серед тих кількох тепер був і я.

А Вован не вгавав.

— Котра година? — питають у чувака.

— Без п’яти одинадцять.

— Гм. Це що — шість? Чи як?

Я навіть йому трохи заздрив, скільки в нього веселої енергії, і живеться йому не так-то вже й добре, але отак із жартами, напевне простіше все переносити. Я так не вмію, бо все переживаю глибоко, ношу в собі, і якщо й не показую іншим, то no мені однаково видно, що я знову втрапив у якусь психологічну халепу.

Вован:

— А от ще про любов!

Дзвонить мобільний телефон. Чувак вмикає і каже: «Це ти, кохана?»

Дружина відповідає: «Та ні, це я!»

Отак ми й розмовляли завжди. Мені — Ґессе, йому — Муракамі, мені Кіплінґ — йому Бегбедер, мені — «Пінк Флойд», йому — «Фактично самі». Він читав те, що я, я читав те, що він, але уподобання наші були різні, і ми втикали собі з ним годинку-другу частенько, і це було кльово.

От лиш я часом замислювався, чому в мене якісь уподобання ніби старомодні, а Вован — крутий неформал, як каже мій малий.