Зачіпка мудрого латинника з дурним русином… (1600) - Сторінка 4

А що ксьондз Скарга, зліпивши, видав від свого імені книжку і назвав її, хвалячись королеві, ловом, то очевидне і правдиве те, що він ловитиме загиблих та світолюбців. Він тій своїй книжці учинив такий початок: "Про управління та єдність божого костьола під єдиним пастирем і про грецьке та руське відступництво від тієї єдності". Ту книжку занесено було до святого і блаженної пам’яті достойного, який уже відійшов до бога, Мелетія, александрійського патріарха, через отця Ісакія, а послано її від блаженної пам’яті достойного львівського єпископа Гедеона¹⁵. Отой блаженний олександрійський патріарх Мелетій, що сам лядської мови не знав, не міг довідатися, що в тій книжці було написано. Через те послав її до нас на Свягу гору й написав послання еллінською мовою своєю рукою в такий спосіб: "Гляньте, — сказав, — що і про що отой трудолюбець видав цю книжку. Якщо потрібно нам знати те, що в ній написано, сповістіть нас, а коли побачите, що то самохвальне фарисейство і суперечна неправда, покиньте, — каже, — і не займайте думки, дбаючи про відповідь. А то через те кажу, що на власному досвіді пізнав, що посварну латинську діалектику й силогізми з поганськими викрутами догматів, на чому вони свої суперечки будують, яких навчені і яких завжди вчать, вік свій у тому збавляючи і вправляючись, ви не тільки простою правдою перебороти не зможете, але коли б і янгольським язиком переконували, годі чогось досягти. А то чому? Тому, що латинський костьол ту хитру догму в собі заснував, щоб суперечкою з білого чорне, а з чорного біле робити. І, це подаючи за властиву істотність, щоб переконувати тих, котрі ввійшли з ними в бесіду, і щоб ніхто їх ніколи не зміг би пересилити й перемогти правдою, і ніколи нікому вони не хочуть покоритись у смиреннослов’ї і не покоряться. Пізнали те святі отці, які спокусилися лікувати хворобу латинської мудрості, і не тільки не досягли нічого, але ще були осміяні, зневажені й ними за дурних полічені. Бачачи незцілиму рану гордого латинського помислу, відсікли мудрість од здорового мудрування благочестивої віри і прокляли, як гнилизну, мудрування цього віку". На цьому кінець мові блаженного александрійського патріарха Мелетія.

Те все вам, православним, нагадую і доводжу до відома, щоб знали, в який спосіб ота Скаржина книжка сюди зайшла і чому не відповідали на виправдання благочестя — це йшло не тільки від недбання нашого, тих, які вважають себе православними й правовірними.

Перша тому причина була: випробувальний лист блаженного Мелетія про те, що коли хто в бозі простак, а лукавого захотів би переконувати, той був би подібний такому, що даремно воду міряє.

Друга причина і найправдивіша, правду вам кажу: тому не дали ми ніякої відповіді на ту книжку, бо її аж до цього часу я не читав. А чому? Ту таємницю можу відкрити для вас і для інших благовірних подвижників, які хочуть боротися проти мисельноповітряних духів, тобто бісів. Григорій синаїт¹⁶, даючи науку тому, хто йде на подвиг, в подвижній книзі так пише: "Слухай-но, — каже, — брате, коли почнеш справу свого подвигу постом, молитвою, трудом і постійним подвигом, неспанням у безмовності, стережися, щоб не прочитав ти жодного єретичного писання і навіть тлумачні православні книги до часу залиш, а припряжи лишень своєму диханню Ісусову молитву і борися з помислами та напастями, що їx безнастанно сіють лукаві духи і які мороком покривають розум. І так, — мовить, — терпи без лакомства книжного читання доти, аж поки розум твій з Ісусовим помислом поборе бісів. Тоді тобі, кажу, буде вільно і свої книги читати й торкатися єретичних книг і, неправду їхню прозрівши, викривати". Ото й була властива причина, православні християни, загайності щодо Скаржиної огуди — знайте-бо, що не до чужих пліток людині охота й інтерес, коли в своєму домі біда діється; так само й убогому іноку не до змагань єретичних управ, коли біси помисли перевертають і тіло на похоті гріхолюбні розпалюють, — тоді про свою біду хочеться думати. Однак же, скоротивши мову про наші таємні біди, діставши через Христову милість маленьку відраду в мисельних порухах, я спокусився проглянути й побачити, як Скарга зліпив оту книжку, бажаючи пізнати й зрозуміти, яка в ній буде вода і від якого духа-джерела черпана розумним черпалом — з живого чи мертвого, з чистого чи каламутного, із духмяного чи смердючого? А коли я ту книжку, силою спонукавши себе, прочитав, по правді вам, правовірним, кажу, що від страху й жаху прийшов я у мисельне забуття та нестяму, дивуючись тій праці того писаря, визнаючи легкість та хитрість розуму його мудрості, але все повітряне, а не небесне, знайшов я в тім писанні. Віруйте, православні, не "так" євангельське, тільки все зайве, що від лукавого тече; не знайшов я ніякого смиренно-мудрого митаря, який любить покаяння, тільки все фарисея гордого, пихатого, хвалька, що сам собою ставить себе ліпшим над усіх. Отож, скоротивши зовсім свою огуду, не знайшов я там жодного слова від євангельської смиренної мудрості. А що більше й чудніше: не знайшов навіть жодної згадки про славу, вічність, безсмертя і страшне суддівство нетлінного бога Христа, і про спасіння душ, котрі через віру хочуть унаслідувати його небесне царство — тільки все говорить про мізерну й дочасну славу тлінної і смертної людини — римського папи. Бажаючи конечно обоготворити його на землі, весь розум і всі думки свої той Скарга вичерпав, шоб звабити ласих на суєту цього світу, і аж до того довів свою проповідь, що Христос не має всевладної моці й сили спасти когось без влади римського папи. Бо така є річ його власна, яку Скарга виригає й промовляє: хто не коритиметься римському папі, не буде збавлений, а засуджений. І так у тому писанні Скарга умучився, утрудився й употів, боячися, щоб честь земної влади римського начальства папи аж ніяк з гордісної висоти у смирення та покору Христову не знижувалася і щоб прославлений високосідний стілець не порушився зі свого місця або й не перевернувся. Відтак, мало йому стало фарисейського самохвальства в речах, удався він до постраху і страхом та грозьбою свій розум запечатав, кажучи: "Отож запевне знайте: хто не буде коритися папі римському, не буде збавлений". Дивись же пильно, правовірний християнине, і міркуй: чий то дух дише від Скарги і з якого джерела черпає воду мудрування розумним черпалом і як він чинить опір в усьому науці Христовій, апостольській та всієї соборної церкви богоносних отців. Адже сам Павло той голос осудив як єретицький (коли б хтось прив’язався вірою до людського титулу, а не до Христового); те виявилось у Корінфі, коли народ розділився на собори і прив’язався титулами до відомих проповідників: одні почали зватися Христові, а другі — Павлові, інші — Кифині, тобто Петрові, а ще інші — Аполлосові. Тоді ж таки, стурбувавшись цим, Павло сказав: "Щоб не було між вами поділення"¹⁷. Тут-таки, бажаючи, щоб вони утвердили розум вірою в Христа, не їх ганить, а себе, аби їх не боготворили і більшої честі й хвали, ніж належить їм, не чинили. Він сказав: "Бо хто Аполлос? Або хто Павло? Вони тільки служителі, що ви увірували через них, і то скільки кому дав господь… І кожен одержить свою нагороду за працею своєю"¹⁸. А вище він каже: "Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло (Петро, Аполлос) був розіп’ятий за вас? Чи в Павлове (Петрове, Аполлосове) ім’я ви хрестилися?"¹⁹. Там-таки, нижче, відтрутивши їхній прив’язаний розум і від себе, і від Петра, і від Аполлоса і прив’язавши до Христа, каже: "Ніхто-бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона — Ісус Христос. А коли хто на цій основі будує з золота, срібла, дорогоцінного каміння, із дерева, сіна, соломи, то буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об’являється"²⁰ та інше. Бачте ж, православні, апостольську науку й розумійте, що не собі славу єднають у людей, а Христові, і не кажуть: "Хто не буде під послушенством Павловим, Петровим, Аполлосовим", але "хто [не] буде вірний у Христі, той не буде збавлений". А Скарга не Христові славу в світі цьому єднає, але папі, котрий так само, як інші, смердячий і смертний. Бо не каже: "Хто не буде вірний у Христі", але "[коли не буде] покірний папі римському, тоді не буде збавлений". А коли я в тій книжечці (знову вертаюся до вас, правовірних, виявляючи спосіб і причину Скар-жиного зліплення) роздивився і побачив, що повітряні духи дихали й дихають латинським мудруванням, розумом. помислом і словом, як це виявилося зі Скаржиної книжки, в якій Христову божу славу затлумивши й погасивши, латинський рід віру свою фундує на видимій людині, римському папі, і йому єднає славу від цього звабного світу, тоді ж бо я від великого жалю та смутку кинув Скаржину книжку і перебував немалий час у біді великої муки, з плачем її заживаючи: жалував я за кривду господа бога і спаса нашого Ісуса Христа, котрий з престолу слави неосяжного божества в образ земних смертних та тлінних людей зійшов і втілився в образ раба, щоб земних людей навчити смиренню. Отаке з’явивши, на собі показав і навчив усіх приниженістю, коли мив ноги учням, і убогістю, бо не мав де голови прихилити, і безчестям мученицької на хресті смерті! Це все сотворив і здійснив, щоб відтягти тлінну і високолетну думку від аероповітряного мудрування до смиренномудрості. І поховану, загиблу в земному мудруванні драхму (грецька срібна монета) сам від себе знайшов, підняв, воскресив і до отця рамоносно (на плечах) приніс, і приєднав, сотворивши сином божим і наслідником царства небесного людину, кажу, відкинуту, бридку та грішну. Про славу отого, кажу, в своїй книжці Скарга жодним словом не спом’янув, але все про славу плоті та крові, землі та земного, тлінної, бідної й мізерної людини, тепер живої, а завтра смердячої в гробі, начальника мирського, постарався зліпити всю ту книжку і ще сміє називатися титулом Ісусового життя, а за Ісусову славу і спасенне життя жодного подвигу не чинить. Чи не явний то неправдивий титул, яким він називається, — судіте! Через це, православний християнине, не здалося мені, що та книжка гідна відповіді на неї. Бо коли б хто хотів мазати свою чисту-думку тією огудною брехнею, яку Скарга від себе з’явив, бажаючи ту книжку ганьбою та соромом вінчати і писанням викривати той дикий, світський, повітряний, суперечний, сварливий і самохвальний фарисейський його розум, міг би цілу Біблію, як старого, так і нового заповіту написати. Того змагання й спротиву (хоч би йшлося про праведне викриття брехливого розуму однак це жодного пожитку й душевної добротворності не приносить) апостол Павло, пишучи до корінфян, і до Тимофія, і до Тита, учить стерегтися й кладе заборону, на те. До корінфян так він каже: "Коли ж хто сперечатися хоче — ми такого звичаю не маємо, ані церкви, божі"²¹. І знову-таки до Тимофія: "Як я йшов у Македонію, я тебе вблагав був позостатися в Ефесі, щоб ти, декому наказав не навчати іншої науки і не звертати уваги на вигадки й на родоводи безкраї, що викликають, більше сварки, ніж збудування боже, що в вірі воно"²², і ще: "Нагадуй про це і заклинай перед богом, щоб не сперечались словами, бо нінащо воно, хіба слухачам на руїну"²³. І нижче: "А від нерозумних та від невчених змагань ухиляйся, знаючи, що вони родять сварки. А раб господній не повинен сваритись"²⁴. А до Тита знову [каже], щоб він, чадо Тит, найбільше в таємницях віри зобразив з усього, що йому сказав, "вірне слово, і я хочу, щоб ти і про це впевняв, щоб ті, хто увірував у бога, дбали про добрі діла пильнувати. Для людини оце добре й корисне! Вистерігайсь нерозумних змагань, і родоводів, і спорів, і суперечок про закон — бо вони некорисні й марні. Людини-єретика по першім та другім наставленні відрікайся, знаючи, що зіпсувався такий та грішить, і він сам себе засудив"²⁵. І, зрозумівши відтак апостольську науку та заборону, що жодної користі чи пожитку не буває вам, правовірним, од викриття і посоромлення вітророзумності та марнотного мудрування, кажу, звіщаючи, таке: тоді я полишив соромоту чинити відповіддю і писанням на Скаржине брехливе й наклепницьке ліплення про відступництво греків та русі від латинського костьола й інших байок, яких він наліпив; знав-бо я те, що сказав александрійський патріарх: "Хоч би ми і простою правдою оправдали себе та брехливу огуду викрили б та оголили — тим повітряних духів розуму не тільки не вилікуємо, але свари та ворожнечі почнемо". Через це мусимо разом із самодокірним та смиренномудрим митарем мовчанням перенести на плечах терпіння фарисея велемовного й докірливого. Бо й сам Павло, який багато зла вистраждав від Александра Ковача²⁶, пише до Тимофія, розповідаючи, але не каже: "Протився йому, супереч йому, Тимофію", але каже: "Стережись його й ти, бо він міцно противився нашим словам"²⁷. Однак, щоб не вважала наклепницька думка, що люди руського народу не зрозуміли таємної прірви в покритій ямі, в яку ловці ловлять звірів, поминувши всі байки розділів, на два артикули, а по-нашому стихи, прочитавши їх, дам пряму відповідь і то не для нього, навертаючи його (що неможливе), але заради вас, православних, щоб пізнали істину й неправду й побачили звабну яму ловця, якої пильно б стереглися, щоб у неї не впасти.