Заручини - Сторінка 11
- Винниченко Володимир Кирилович -— Селедочки, Николай Степанович, — присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до «селедочки».
— После первой не закусьівают, — наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи, — За ваше здоровье!
— За ваше также!
«Правду кажуть, що друга йде вже легше!» — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.
«Хіба ще одну випити та шинки з’їсти?» — подумав Микола, одкидаючись назад.
— Что ж вьі, Николай Степанович? — хитнув на закуски Фомушка. — Ветчинки?
— Нет, спасибо, довольно…
— Что?! — злякався той. — Довольно? Больше й не випьете?
— Не могу…
— Да не может бьіть?! Еще одну, Николай Степанович!
— Еще одну!? — вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку. — Хм… Ну, давайте еще по одной!
«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип’ю… ’Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити, — заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора І цівка горілки лилась у чарки. — Не вставати ж голодному ! »
— Вот й… великолепно! — радісно говорив Фомушка. — А то «не могу». Я уже испугался… За ваше здоровье!.. Мне так приятно с вами… — глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він, — Вьі такие всегда… как бн вам сказать… скромньїе… Вьі не обижайтесь, что я так говорю… Я, знаєте, просто говорю, необразованно…
Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.
— В гимназии… Что ж я там? Co второго класса вьігнали… Необразованньїй.
— Пустяки! — муркнув, плямкаючи, Микола.
— Что?.. Извините, я не рассльїшал. Микола ковтнув і промовив:
— Я говорю, что й без образования єсть люди честньіе й порядочньїе.
— Ну да, — згодився Фомушка. — Но, знаєте, образованньїй человек… все-таки… как-то…
— Ну да, конечно…
Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальної, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщіпнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:
— Лихо придумано сие: после каждого проигранного рубля хоть вьіпить можно… Д-да…
— Много проиграли? — спитався Фомушка.
— Е ще один — й будет десятка.
— Ого!
— Д-д-да!.. Хм… Ну, нужно идти!
— Зто самьій лучший игрок на биллиарде. Здорово играет! — промовив Фомушка.
— Вьі знакомн с ним?
— Нет, видал, да й пил когда-то с ним у «Гаврюшки». Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.
— Ну? Как дела? — звернувся Сухобрієв. — Вьіпивахом?
— Да, — відповів Микола. — А вьі уже окончили игру?
— Нет… А нука-сь, налей-ка мне, Фомушка… Роберок только окончили… А вьі что ж, не боитесь уже? Хе-хе-хе… Полней, полней лей… Нагвозди-ка мне грибка… Ну, а себе й Николаю Степановичу? Зх, тм!
— Нет, я уже довольно, — почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.
— Co мной не хотите? — нарешті промовив Сухобрієв. — То єсть, просто не хотите? Очень даже ато мне приятно!
— Господи! — скрикнув Микола. — Да я с удовольствием, я только хотел сказать, что я уже й так вьіпил…
— В таком разе, Фомушка, подноси! — звелів «принципал».
Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.
— Есть! — витягнувсь він по-матроськи.
— Ну-с! — підняв злегка чарку Єремей Афанасьєвич і моргнув.
Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули і кинулись до закусок.
— А теперь й до свидания! — втерся «принципал» Миколиною серветкою. — Партнерьі уже сердятся…
Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, й навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілу
«А їй-богу, добре!» — подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.
— Хорошо! — промовив Микола.
— В самом деле? — підхопив радісно Фомушка. — А я, знаєте, думал, что вам со мной скучно будет… Вьі такие серйозньїе всегда… Думаю, скучно будет… А может, пивца вьіпьем? — закінчив він з радощів.
— Пивца? — протягнув Микола і почув, що й «пивца» непогано б випити. — А есть?
— Ого! Как можно, чтоб не бьіло? Есть… Вот! — нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку. — Калинкинское!
— Давайте його сюда!
Пиво запінилось в довгеньких шклянках і наче засміялось до Миколи.
«А їй-богу, добре! — знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим. — Що добре, то добре!»
Випили.
— Мне Анна Ивановна говорит, — почав Фомушка: — «Николай Степанович хотят вьіпить й просят вас к себе за компанию». Думаю: удивление просто! Почему так? Почему я, а не другой кто?
— Да ви мне нравитесь, вот й все, — пояснив йому Микола.
Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.