Заручини - Сторінка 9

— Люблю, люблю… — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум’ям било від Галі.

— Тьі мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, сльїшишь?! Убію, если завтра не придешь… тьі слово дал… Оставишь все й придешь.

— Оставлю, оставлю… В двері щось постукало.

— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.

— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь… Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.

— А вона каже…

Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

— А я ищу вас!

— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

— До… до… лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.

— А… а… ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.

— Да что такое? — засміявся й Фомушка.

— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.

— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.

— Ox, ox, Фома Лу… Лукич!.. Дайте… по…жалу — ста, водьі, — викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

— Ну, целуй… еще… Будет… Придешь завтра? Да?

— Прийду, прийду…

— Мой?

— Твій, твій…

— Ну, будет… Пусти… Идет… Вона пригладила волосся, поправила злегка пом’яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

— Даже водн захотели, — ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи шклянку. — Зто что-то смеш-ное! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

— Вредно так много смеяться, — промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку. — Красньіе, как раки…

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зітхнув.

— А я, Анна Ивановна, за вами, — беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

— Куда? — холодно спитала вона.

— Кадриль…

— Ох, Фома Лукич! Простите, ей-богу, не могу, — твердо подивилась вона на його.

— Хм… — жалібно, по-дитячи хмикнув Фомушка. — Анна Ивановна!..

— Фома Лукич! — тихше промовила Галя і якось подивилась на його. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову набік. Галя пильно подивилась на його і промовила: — Вьі уже забьіли?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

— А! Вьі тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов. — Лебединая песнь моя, Анна Ивановна!.. — підходячи, засміявся він і підставив руку бубликом.

— Что такое? — здивувалась Галя.

— Как? Не понимаете? — здивувався й Ламазіді. — С женихом кадриль… Последний, может бьіть, раз танцуем с вами.

— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

— Простите! — звернувся Ламазіді до його. Микола криво усміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

— Нічого, нічого…

— З, Анна Ивановна, — жалібно обізвався вмить Фомушка, — я ведь просил…

— Но я ведь жених, Фомушка! Разве вьі не понимаете? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

— Ходіть в гостінну… Я скоро… Почекаєте там… Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піаніно мовчало, тільки по кімнаті гасав якийсь студент — дирижер — і щось несамовито кричав парам, що купились в одному кутку.

— Ну, когда уже все станут, придете за мной, — звернулась Галя до Ламазіді, — а мне нужно е ще поговорить с Николаем Степановичем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п’ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.

— Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

— Не знаю, — одповів Семенюк. — Для мене не знайдеться, мабуть, забавки… Не танцюю, не п’ю… Якби хоч пив, то й мені б, мабуть, було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

— І ніколи нічого не пили?

— Рідко… Можна сказати, що й ніколи…

— Чому?

— Як «чому»? — здивувався Микола. — Гидко… грязно…

Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на його й перевела очі на вітальню.

— Ну, а если б… Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — вмить повернулась вона до його і гостро подивилася в вічі.

Микола трохи здивувався: