Заручини - Сторінка 6

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— І не поздравили?! «Хоче спекатись!»

— Ні… коли б же я міг…

— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї! «Хоче спекатися!..»

— Справді треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варва-рою Карповною поздоровкатись… Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.

«От тобі й зустріч… Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й «того дурня». — От тобі й кохання, і друг, і… У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!»

Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.

— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.

Партньори озирнулись до Семенюка.

— Наш репетитор… Имею честь… — повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Не пьет, не курит й в рассужде-нии женского пола непорочен…

Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.

З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.

«Мабуть, стукалка!» — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров’ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.

— Ромцу, Николай Степанович!.. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлей!

— Да Николай Степанович не пьет же!.. Может, вьіпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.

— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.

Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.

— Дождик… — зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.

— Да… Й когда оно, господи, уже зима будет… — промовила байдужно Варвара Карповна. — Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.

— Сказьівают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — перемещение климата должно произойти… Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам… Телеграфист, племянник кумн, сказьівал… Как будто ученьїе доискались…

— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.

— Что вьі такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?

Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.

— Ні… нет, напротив… — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник…

— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?

— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.

Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.

— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла… Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.

Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:

— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!

— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплиментьі!

— Чего «комплиментьі»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая… свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас… Да! Зто не «комплимент»!

— Образованная?

— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же… За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! «Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по край-ности, — говорит, — студента подавай»… Вот как! Да… Зто не «комплиментьі»!