Заручини - Сторінка 7

— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мьі вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вьі, студенти, теперь все ищете, как бьі побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо…

— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров… Такая приятная…

Микола скінчив чай, встав і подякував.

— Может, еще стаканчик?

— Нет, спасибо… Пойду найду Лидию Еремеевну… не видел еще.

І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «коллег», сердитий, сумний?.. Галя? Чи вона ж любить його?..

І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:

— Я зараз.

І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло його.

— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.— Шукала, шукала… Ходім звідсіль… Ходім до Лідиної кімнати… Мені так багато єсть казати вам… Який хороший: утік і сидить десь… Шукай ще його…

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й… тільки балансував поміж парами.

— Ну, сідайте… — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?

— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.

— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» — подумав він.

— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і «мамзель»… свій будинок і двадцять тисяч… Гидко, розуміється…

— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «От через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

— Хіба я вже такий… що… не можу бути мужем?

— Ні… Но… ви такий молодий… Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.

— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами…

— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.

— Вам комплімента хочеться?

— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь… А що я говорю це, так це просто… потому, що…

— Через те… — поправив Микола.

— Через те… Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи…

— Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»… Що?

— Через те, що для вас не маю нічого інтересного… Ви чоловік другий, я друга… А мені з вами легко, то правда! Ви такий… простий… молодий… Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?

— Нікого й ніколи…

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:

— А знаєте, ви сьогодня якась… чудна…

— Як іменно?

— Так… Якась не така, як завжди… Щось таке рішуче… Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий… Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому… Щось уперте таке…

Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

— Ой, болить, милий… Не дуже… — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

— Ну, і… що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт…