Заручини - Сторінка 16

— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..

«Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках… Встану!»

— Николай Степанович! Вставайте!..

— М-м-м… — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу…

— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин…

— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?

— Так… нужно… — зам’явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.

— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?

— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве… Господи! Да никто про ато й помьіслу не имел… Да разве я пошел бьі звать вас на такое? Друга?!

— Да для чего я вам?.. Я красньїй, заспаними, пьяньїй.

— Вовсе нет! Напротив!

— Зх, что вьі мне говорите!

— Зй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть… треба йти!»

— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка. — Все ожидают вас.

— Идемте, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір’ячко з подушки, — він зняв його, глянув на пом’яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.

«Пропадать так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?» — вмить вискочило звідкись питання.

— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.

«Щось непевне!» — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.

Вони вступили до їдальні.

— А! Как чувствуете? — добродушно крикнув Сухобрієв, — Садитесь, за вами остановка!

— Сюда, сюда, Николай Степанович! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від ламп, сили тарілок, шклянок, якихсь голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками і грушами посередині стола.

Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському, п’яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобріє-ва — «за вами остановка».

— Вот здесь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.

«Галя!» — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.

«Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні, ні, не може бути!..»

— Ну-с, теперь друг Фомьі Лукича уж єсть… Господа! — почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки: — Ну, теперича можно? А то еще что вам…

— Нет, нет, теперь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.

«Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю. — Вона й не дивиться на мене… Ні, ні!.. Але ж…»

— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольте вам… То єсть спервоначалу надо вам сказать, что ато будет для вас большой, вьіходит, суприз… а потому уж не больно ртьі раззевайте! Д-да!

Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м’яти серветку.

— После, значит, первого обіявления жениха й невестьі… у нас… то єсть, будет сейчас й второе.

Всі справді здивувались.

Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.

«Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив… «Не будете сердиться, что бьі я ни сделала?» — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?»

Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м’яла серветку, злегка тремтіла.

— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честньїе господа, предложить… поздравить… з… другую парочку, каторая… з… в той же… в том же святом храме з… а… примет обручение…

Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.

«Значить, вставать?» — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.

«Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути».

Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. … — А именно в каком храме, то ато в Кресто-Воздвиженском… — тягнув далі «принципал». — Надеемся, что благородньїе гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й…