Заручини - Сторінка 14

— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.

— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вьі, может бьіть, думаєте, что…

— Ничего я не думаю, — перебив йому «коллега», ведучи під руку й направляючи до дверей.

— Все благополучно, й мьі будем танцевать! «їй-богу, вони думають, що я п’яний!» — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.

— Потом вьі нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссьі хорошо поют… А сначала протанцуете козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

— Господа!.. Будьте добрьі!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер», — подумав Микола, слідкуючи за одним.

— Господа! Нельзя же так. Виноват… Коллега, пожалуйте!..

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!

Піаніно загриміло.

«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!» — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака… А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!

— Не вьітанцевалось!

— Не мешайте, пусть отдохнет!

— Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

— Но ато… Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!

Всі здивовано подивились на неї, й декільки «коллег» кинулись до Миколи й підняли його.

— Спа… си… бі… — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку. — Голова трохи закру… закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «коллеги», які збиралися вже пирскнути з «закру… закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!.. Дождик…

— Нет, на холоде хуже!

— Расскажи своєму деду!

— Водьі ему!

— Зто танцьі. В голову ударило…

— Кофе с лимоном!

— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?

— На воздух!

«Освіжитись, освіжитись», — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.

Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з «коллег», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.

— П… по… га… но м… ме… ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.

— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся «коллега» до другого. — Бери, поведем, пусть заснет… И накачался же!.. Осторожно, осторожно… Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!

— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?

— Спать хочет… Дайте дорогу, господа… Клади на кровать… Васька й на полу поспит… Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.

— Может, раздеть его?

— Нет, й так заснет…

«Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».