Заручини - Сторінка 2
- Винниченко Володимир Кирилович -Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.
— Нікого!.. Хто мною цікавиться?.. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б’ється, мучиться, радіє… Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм… Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад… Говорить так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся… Я, може б, і не «розслинився», якби не такий випадок… Ну, от… Ну, хоч би й ти… Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж… Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж все-таки найближчий до мене чоловік… Багато?
— Стільки, скільки й ти про мене! — муркнув Ганенко.
Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але, зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:
— Ну да… Ну, от… Ну, що тут сентиментальничати? Ми — товариші… Заслабну я — ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти — я тебе… Звичайно… Ні! я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь… Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді, — він по-дитячи, жалісно всміхнувся, — я, знаєш, уночі… за стіною сусіди п’ють, грають… а я закутаюсь в одіяло й шепочу: «Мамо, мамо». Гидко, правда? Ну, все одно… Нехай так… Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут… Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодня, завтра любити когось… Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все… Я хочу… Ну, нехай так, нехай навіть, може, це й гидко, погано, нехай, — я хочу, щоб хто-небудь бачив, що я роблю, що я… щоб словом… ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу… Я хочу, щоб мене любили, от що!
Ганенко сидів, слухав, і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі усього лиця.
— Кажуть: «Ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п’ють, гуляють, не обідають». Ах, ви ж!.. Попробувала б яка-небудь баринька такого життя… І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю, і мене люблять… Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках, — так наче на світ вдруге нарождаюсь… Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки… жінці, собі та їдальню… Це вже я обміркував.
— А гроші?
— Гроші є… Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто… Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?
— Не знаю! — кинув Ганенко.
— Я думаю, досить… Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері — хоч ці шість тисяч зостались… Ну, проценти на них ще… Та за це я не боюсь… Вона буде ще заробляти… Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає… Ну, нехай навіть не зустрічає… Нащо справді ідилії зараз… Я застаю там… людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се… Ну, розумієш… Потім чай… Подає не який-небудь номерний, а вона… Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно… І біла коса! Зовсім біла… Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон… І чорні брови… Це дуже рідко трапляється… І потім ніжний, невинний рум’янець, як у чистої дитини, прямо святий… Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..
Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.
— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше… Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті… Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато… Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального… Це одно може закрасити все останнє життя… А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!
— Та… щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.
— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум’янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його. — А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!