Алеф - Сторінка 22

Як і слід було сподіватися, він відповів, що вже пише; усі ці думки, та й інші, не менш новаторські, викладено в "Первісній Пісні", "Вступній Пісні", або просто "Пісні-Пролозі" до поеми, над якою він працює вже багато років без реклами, без оглушливого гамору, завжди опираючись на дві найістотніші опори, які називаються праця й самотність. Спочатку він широко відчиняє двері для уяви; потім – шліфує. Поема називається "Земля", й у ній дається опис планети, в якому не бракує, звичайно ж, ані яскравих відступів, ані сміливих узагальнень.

Я попросив його прочитати уривок зі своєї поеми, бодай коротенький. Він висунув шухляду письмового столу, дістав звідти грубий стіс паперу зі штампом "Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура{482}" і самовдоволеним лунким голосом прочитав:

Як грек колись, я бачив світ, я бачив безліч міст,

Я бачив працю й дні, ходив у довгі мандри,

І викладаю суть, і викладаю зміст,

Ніде не бувши, крім… autour de ma chambre[262].

– Це строфа, цікава з усіх поглядів, – проголосив він. – Перший рядок має здобути схвалення професора, академіка, еллініста, хоч, може, й залишить байдужими наших псевдоерудитів, які, правда, складають чималу частку опінії; другий рядок здійснює перехід від Гомера до Гесіода (на фронтоні новоспорудженої будівлі віддається неявна шана батькові дидактичної поезії), а також робиться спроба оновити процес, який веде свою генеалогію ще від Святого Письма, а саме: перелік, нагромадження або накопичення; третій рядок – чи він походить від бароко, чи від декадансу, чи від чистого й фанатичного культу форми? – складається з двох напіввіршів-близнюків; четвертий рядок, відверто двомовний, забезпечить мені безумовну підтримку всіх тих, чий дух схильний утішатися веселим блиском жартівливих асоціацій. Я вже нічого не кажу про рідкісну риму або про силу ілюстративної образності, яка дозволила мені – без педантизму! – сконцентрувати в чотирьох рядках три глибоковчені алюзії, які охоплюють три тисячоліття, насичені літературою: перша відсилає нас до "Одіссеї", друга – до "Праці й днів", а третя – до безсмертної дрібнички, якою ми завдячуємо ледачому дозвіллю славного савояра… Навряд чи хто ліпше за мене збагнув, що сучасне мистецтво неможливе без того бальзаму, яким є сміх, є scherzo[263]. Тож не біймося надавати слово Ґольдоні{483}!

Він зачитав мені й багато інших строф, які також здобули його схвалення і які він тлумачив не менш натхненно й щедро. Нічого прикметного в них не було; вони навіть не здалися мені набагато гіршими за першу. В його письмових трудах поєднувалися старанність, смирення і гра випадковості; ті ж переваги, які Данері в них знаходив, були вторинним продуктом. Слухаючи його, я зрозумів, що зусилля поета часто спрямовані не на те, щоб творити поезію, а на те, щоб знайти аргументи, які довели б високі переваги його поезії. Природно, що ця друга частина його праці підносила твір у його очах, але не в очах інших. Усна мова Данері була вельми екстравагантною; але його безпорадність у віршуванні не дозволяла йому, окрім окремих рідкісних випадків, внести цю екстравагантність у свою поему[264].

Лише один раз у житті випала мені нагода бачити п'ятнадцять тисяч дванадцятискладових віршів "Поліольбіона"{484}, топографічної епопеї, в якій Майкл Дрейтон описав фауну, флору, гідрографію, орографію, воєнну та монастирську історію Англії; я переконаний, що це творіння, грандіозне, проте все ж таки позначене певними межами, є набагато менш занудним, аніж неозорий споріднений задум Карлоса Архентіно, який поставив собі за мету описати римованими рядками всю поверхню нашої планети; 1941 року він уже завіршував кілька гектарів штату Квінсленд, понад кілометр по течії річки Об, газгольдер на північ від Веракруса, головні торговельні заклади в парафії Непорочного Зачаття, садибу Маріани Камбасерес де Альвеар на вулиці Одинадцятого вересня в Бельґрано та турецькі лазні біля одного відомого пляжу в Брайтоні. Він прочитав мені кілька дбайливо опрацьованих пасажів із австралійської зони його поеми. Ці довгі й безформні александрійські вірші не були навіть позначені відносною жвавістю вступу. Наведу одну строфу:

Ось тут, біля стовпа, рутинного цілком,

Який стоїть собі, не зламаний, а цілий,

Вже знудився скелет. – А колір? – Небо-білий.

А он загін овець – до пари з кістяком.

– Тут є дві надзвичайно сміливі знахідки! – тоном переможця вигукнув він. – Ти вже бурчиш, я чую, що це занадто, але повір, вони матимуть тріумфальний успіх. Одна – це епітет "рутинний", який en passant[265] змальовує неминучу нудьгу, притаманну хліборобській та пастушій праці, нудьгу, яку ні "Георгіки", ні наш увінчаний лаврами "Дон Сеґундо" ніколи не наважувалися затаврувати ось так, чорним по білому. Друга – енергійний прозаїзм "вже знудився скелет", від якого з жахом відсахнеться читач манірний, але який високо поцінує критик зі справді мужнім смаком. Та й загалом, уся ця строфа має надзвичайно високу якість. У другій її половині відбувається напрочуд жвавий діалог з читачем; вірш іде назустріч його живій допитливості, вкладає в його уста запитання й відповідає на нього тут-таки, негайно. А що ти скажеш про цю чудову знахідку, "небобілий"? Цей мальовничий неологізм навіює образ неба, тобто вводить найважливіший фактор австралійського краєвиду. Без цього образу барви ескізу були б надто похмурими, й читач мимоволі закрив би книжку, вражений у самих глибинах своєї душі невиліковною чорною меланхолією.

Я попрощався з ним близько півночі.

Минуло два тижні, й Данері подзвонив мені в неділю по телефону – здається, вперше у житті. Він запропонував, щоб ми зустрілись о четвертій годині – "вип'ємо молочка в ближньому барі-салоні, відкритому на розі вулиці зусиллями прогресивних ділків Суніно та Сунґрі, власників мого будинку, ти ж пам'ятаєш; тобі варто познайомитися з цією кондитерською". Я пристав на його пропозицію радше з невміння відмовити, ніж спонукуваний ентузіазмом. Нам було нелегко знайти вільний столик; бездоганно сучасний "бар-салон" виявився майже таким самим незатишним, як я й передбачав; за сусідніми столиками збуджені відвідувачі називали суми, які вклали в нього, не торгуючись, Суніно і Сунґрі. Карлос Архентіно вдав, ніби страшенно здивований якимись винятковими особливостями освітлення (відомими йому, безперечно, й раніше), і сказав мені з певною суворістю в голосі:

– Тобі хоч-не-хоч доведеться визнати, що цей заклад може суперничати з найшикарнішими барами Флореса.

Після цього він прочитав мені ще чотири чи п'ять сторінок своєї поеми. Він поправив їх, керуючись хибним принципом словесної вишуканості: там, де раніше було в нього "синій", тепер красувалися "блакитний", "ясно-блакитний", "небесно-синій". Слово "молочний" здалося йому не досить гарним, і в бурхливому описі миття вовни він віддав перевагу таким епітетам, як "молочнодайний", "лактальний". Він з гіркотою вилаяв критиків; потім став поблажливішим і порівняв їх з людьми, "які не володіють ані дорогоцінними металами, ані паровими пресами, ані прокатними станами, ані сірчаною кислотою для карбування скарбів, проте вони "вміють показати людям, де ці скарби лежать". Далі він рішуче осудив "прологоманію, яку вже висміяв у своїй дотепній передмові до "Дон Кіхота"" Князь геніїв. Проте він вважав, що його новий твір має починатися з яскравої передмови, такої собі посвяти в рицарі, підписаної людиною, що має високий авторитет і володіє гострим пером. Після цього додав, що збирається опублікувати початкові пісні своєї поеми. Тоді я й здогадався, в чому причина його несподіваного телефонного дзвінка: цей чолов'яга хоче, щоб я написав передмову до його педантської нісенітниці. Але мій страх виявився безпідставним: Карлос Архентіно сказав з ревнивим захватом у голосі, що навряд чи він ризикує помилитися, коли назве солідним престиж, якого набув у всіх колах літератор Альваро Мелінур Лафінур, і що, якби я його попросив, він міг би написати чудову передмову до поеми. Щоб уникнути невдачі, яка була б непрощенною в цьому випадку, я мушу особливо наголосити на двох незаперечних перевагах поеми: на її формальній досконалості та науковій строгості, "позаяк у цьому розкішному саду тропів, фігур та поетичної витонченості немає жодної деталі, що не відповідала б вимогам суворо виваженої істини". Він додав, що Беатрис вельми полюбляла розважатися в товаристві Альваро.

Я відразу погодився – охоче й багатослівно. Для більшої правдоподібності сказав, що переговорю з Альваро не в понеділок, а в четвер; на скромній вечері, якою зазвичай завершуються всі збори у Клубі письменників. (Таких вечер не буває, але збори письменників справді відбуваються по четвергах, – факт, який Карлос Архентіно Данері може перевірити по газетах і який, отже, надавав правдоподібності моїй відповіді.) З глибокодумним виглядом людини, яка добре розуміє тонкощі справи, я додав, що, перш ніж заговорити про передмову, я опишу йому оригінальний задум поеми. Ми розпрощалися; повертаючи на вулицю Бернардо Ірігоєна, я дуже виразно уявляв собі ті дві можливості, які мені лишались: а) поговорити з Альваро і сказати йому, що кузен Беатрис (цей пояснювальний евфемізм дасть мені нагоду зайвий раз промовити її ім'я) склепав поему, яка до нескінченності розширила можливості какофонії та хаосу; б) не говорити з Альваро. І я з абсолютною ясністю передбачив, що мій ледачий характер зробить вибір на користь б).

У п'ятницю з першої години я почав з тривогою думати про телефон. Мене обурювало, що цей інструмент, у якому колись звучав незабутній і неповторний голос Беатрис, тепер може принизити себе до того, щоб стати рупором марних і, либонь, розлютованих докорів одуреного Карлоса Архентіно Данері. Та, на щастя, нічого такого не сталося – крім того, що у мене виникла неминуча злість проти цього чоловіка, який накинув мені делікатне доручення, а потім забув про мене.

Я перестав боятися телефону, але в кінці жовтня Карлос Архентіно таки озвався. Він був страшенно збуджений – я навіть спочатку не впізнав його голос. Зі смутком і гнівом, затинаючись, він повідомив, що ці кляті Суніно та Сунґрі геть розперезались і під приводом розширення своєї бридкої забігайлівки збираються зносити його дім.

– Дім моїх пращурів, старий дім – окраса вулиці Ґарай, – повторював він, можливо, прагнучи втопити своє горе в мелодії слів.

Мені було неважко розділити його скорботу.