Алеф - Сторінка 23

Коли тобі вже за сорок, кожна зміна стає бридким символом скороминущості часу; крім того, йшлося про дім, який для мене безліччю нитей був пов'язаний із Беатрис. Я хотів був наголосити на цій делікатній обставині, але мій співрозмовник мене не слухав. Він сказав, що коли Суніно й Сунґрі наполягатимуть на здійсненні свого абсурдного задуму, доктор Сунні, його адвокат, зажадає ipso facto[266], щоб вони відшкодували йому збитки й виплатили сто тисяч песо.

Ім'я Сунні справило на мене враження; солідна репутація його адвокатських контор у Касеросі{485} й Такуарі ввійшла у прислів'я. Я запитав, чи він уже взявся вести цю справу. Данері відповів, що говоритиме з ним про це сьогодні ж увечері. Він ніби завагався й рівним, безбарвним голосом, яким ми маємо звичай повідомляти щось дуже інтимне, сказав, що для закінчення поеми йому потрібен його дім, бо там, в одному з кутків льоху, – Алеф. Він пояснив мені, що Алеф – це одна з тих точок простору, які вміщують у собі всі точки.

– Він у льоху під їдальнею, – став розповідати мені Карлос Архентіно, який від горя став іще балакучішим. – Він мій, мій: я відкрив його в дитинстві, ще коли й до школи не ходив. Сходи, які ведуть у льох, дуже круті, мої дядько й тітка заборонили мені туди спускатись, але хтось сказав мені, що в тому льоху – цілий світ. Тоді йшлось, як я згодом довідався, про скриню, але я зрозумів це буквально. Я потай туди спустився, скотився по заборонених сходах, упав. А коли розплющив очі, то побачив Алеф.

– Алеф? – повторив я.

– Так я побачив те місце, де, не змішуючись, перебувають усі місця земної кулі, і їх можна бачити під усіма кутами. Я нікому не розповів про своє відкриття, але почав туди приходити. Малий хлопець, звісно, не міг здогадатися, що його нагороджено цим привілеєм для того, аби у своєму дорослому віці він написав поему! Я не дозволю, щоб Суніно й Сунґрі пограбували мене, тисячу разів – не дозволю! З кодексом у руках доктор Сунні доведе, що мій Алеф невідчужуваний!

Я спробував звернутися до його тверезого глузду.

– Але ж у тому льоху зовсім поночі?

– Істина не може проникнути в розум, який чинить їй опір. Адже якщо в Алефі перебувають усі місця світу, то там же таки перебувають усі лампи, всі лампади, всі джерела світла.

– Зараз же прийду подивитися на нього.

І я поклав слухавку, щоб він не встиг заперечити. Іноді буває досить довідатися про один факт, щоб відразу ж добути з пам'яті цілу низку раніше неусвідомлюваних підтверджень свого раптового осяяння; я сам здивувався, як то раніше я не розумів, що Карлос Архентіно – божевільний. А втім, усі вони, Вітербо… Беатрис (я не раз повторював це собі) і вже дорослою жінкою (і навіть іще малою дівчинкою) була обдарована майже нещадною ясністю думки, але траплялися й у неї напади якоїсь дивної недбалості, неуважності, зневаги, неприхованої жорстокості, що їх, певно, можна було пояснити тільки якимись патологічними відхиленнями. Божевілля Карлоса Архентіно сповнило мене просто-таки злісною радістю; у глибині душі ми завжди ненавиділи один одного.

На вулиці Ґарай служниця чемно попросила, щоб я трохи зачекав. Пан був, як завжди, у льоху – проявляв фотографії. Біля вази, в якій не було жодної квітки, на нікому не потрібному тепер фортепіано всміхався (більш позачасовою, аніж анахронічною усмішкою) великий портрет Беатрис, намальований різкими крикливими барвами. Нас ніхто не міг бачити; опанований розпачем ніжності, я наблизився до портрета й сказав йому:

– Беатрис, Беатрис Елено, Беатрис Елено Вітербо, Беатрис моя кохана, Беатрис, утрачена навіки, це я – Борхес.

Незабаром увійшов Карлос. Він говорив сухо; я зрозумів, що він неспроможний думати ні про що інше, як про втрату Алефа.

– Зараз ми перехилимо по чарочці цього псевдоконьяку, – сказав він, – і можеш пірнати в льох. Пам'ятай, що треба там лежати в горизонтальному положенні, на спині. Необхідні також темрява, нерухомість, певний час на пристосування очей. Ти ляжеш на кам'яну підлогу і втупиш погляд у двадцять дев'яту приступку сходів. Я вийду назовні, опущу ляду, й ти залишишся сам-один. Тебе, можливо, злякає миша або пацюк – без цього, думаю, не обійдеться. Через кілька хвилин ти побачиш Алеф – цей мікрокосм алхіміків і кабалістів, нашого давнього друга, що увійшов у приказку, multum in parvo![267]

І вже в їдальні він додав:

– Звісно, якщо ти його не побачиш, твоя неспроможність аж ніяк не буде спростуванням моїх спостережень… Спускайся. Незабаром ти зможеш поговорити з Беатрис у всіх її образах.

Я швидко спустився вниз, мені вже набридло його пусте базікання. Льох був майже не ширший, аніж сходи, й більше скидався на колодязь. Я марно шукав очима скриню, про яку казав мені Карлос Архентіно. В кутку стояли ящики з пляшками й лежало кілька мішків. Карлос узяв один порожній мішок, згорнув його й поклав на підлогу – певно, на якомусь точно визначеному місці.

– Подушка не вельми зручна, – промовив він, – але якщо я зроблю її вищою бодай на сантиметр, ти нічого не побачиш, тільки засмутишся і збентежишся. Що ж, лягай, влаштовуйся якнайзручніше й відраховуй двадцять дев'ять приступок.

Я виконав його безглузді вимоги, й Карлос Архентіно нарешті пішов. Він обережно опустив ляду, й темрява, попри невеличку шпаринку, яку я ледве розрізняв поглядом, видалася мені непроглядною. До мене майже відразу дійшло, в якій небезпеці я опинився – я дозволив божевільному замкнути себе в льоху, після того як випив отруту. У хвалькуватих словах Карлоса відчувався внутрішній страх, що я не зможу побачити чудо; щоб убезпечити свою маячню, щоб не довідатися про своє божевілля, він мусить убити мене. Я невиразно відчув, що мені стало зле, і спробував пояснити цей стан своєю закляклою нерухомістю, а не дією наркотику. Я заплющив очі, потім розплющив їх. І тоді я побачив Алеф.

Тепер я підійшов до того місця у своїй оповіді, яке годі переказати словами, і признаюся, що як письменник я почуваюся тут цілком безпорадним. Усяка мова – це алфавіт знаків, застосування яких передбачає минуле, спільне для співрозмовників; але як розповісти іншим про нескінченний Алеф, майже незбагненний і для моєї боязкої пам'яті? Містики, опинившись у схожій складній ситуації, залюбки вдаються до всіляких символів: аби позначити божество, перс говорить про птаха, що в якийсь незвичайний спосіб є всіма птахами водночас; Алан Лільський{486} – про сферу, центр якої присутній повсюди, а кола немає ніде; Єзекіїль{487} – про ангела з чотирма обличчями, який водночас дивиться на схід, захід, північ і південь. (Я недаремно згадую про всі ці незбагненні аналогії – вони мають певний стосунок до Алефа.) Можливо, боги виявлять до мене прихильність, і з плином часу я знайду еквівалентний образ, але поки що моя розповідь буде неминуче заражена літературщиною, фальшю. Крім того, головна проблема є і залишиться нерозв'язною: як зробити перелік, бодай неповний, нескінченної множини. Бо в ту грандіозну мить я побачив мільйони явищ – одні з них тішили мені око, інші жахали, – але жодне не здивувало мене так, як той факт, що всі вони відбувалися в одному місці, не накладаючись одне на одне й не будучи прозорими. Те, що бачили мої очі, відбувалося водночас; але те, що я спробую описати, я викладу послідовно, бо такою є наша мова. А дещо я все ж таки опишу.

Внизу на приступці, з правого боку, я побачив маленьку кульку, що переливалася всіма барвами веселки й сяяла сліпучим, майже нестерпним для очей світлом. Спершу мені здалося, ніби вона оберталася; потім я зрозумів, що це обертання було ілюзією, спричиненою тими карколомними незвичайними сценами, які в ній відбувалися. Діаметр Алефа становив лише два чи три сантиметри, але весь космічний простір був у ньому, причому анітрохи не зменшений у своїх розмірах. Кожна річ (як, скажімо, дзеркало) була й безліччю різних речей, бо я виразно бачив її з усіх пунктів усесвіту. Я бачив густо населене море, бачив світанок і вечір, бачив юрби людей в Америці, бачив сріблясту павутину в центрі чорної піраміди, бачив напіврозвалений лабіринт (то був Лондон), бачив незліченні очі, які пильно вдивлялися в мене, ніби в люстро, бачив усі дзеркала планети, й жодне з них не відбивало мій образ, бачив на задньому дворі вулиці Солер ті самі кам'яні плити, які бачив тридцять років тому в під'їзді одного будинку на вулиці Фрая Бентоса, бачив грона винограду, сніг, тютюн, рудні жили, туман над водою, бачив опуклі пустелі біля екватора, бачив окремо кожну їхню піщинку, бачив у Інвернессі жінку, якої ніколи вже не забуду, бачив її розкішні коси, гордий стан і рак у грудях, бачив кружальце сухої землі на тротуарі, де раніше було дерево, бачив маєток в Адроґе, бачив примірник першого англомовного перекладу Плінія, який зробив Файлмон Голланд{488}, бачив водночас кожну літеру на кожній сторінці (малим хлопцем я не раз дивувався, чому літери в закритій книжці вночі не перемішуються й не губляться), бачив ніч і тут-таки бачив день, бачив захід сонця в Керетаро{489}, який, здавалося, віддзеркалював барви однієї бенгальської троянди, бачив свою порожню спальню, бачив в одному кабінеті в Алькмаарі{490} глобус між двома дзеркалами, які безконечно його віддзеркалювали, бачив коней із розмаяними гривами на піщаному березі Каспійського моря, удосвіта, бачив делікатний кістяк пальців руки, бачив солдатів, що вижили після битви й відсилали поштові листівки, бачив колоду іспанських карт у вітрині однієї з крамниць Мірсапура{491}, бачив косі тіні від листя папороті в оранжереї, бачив тигрів, поршні, бізонів, морські хвилі, бачив армії, бачив усіх мурашок, які є на землі, бачив перську астролябію, бачив у шухляді письмового столу (і від того почерку мене вкинуло в дрож) безсоромні, неймовірні, надзвичайно влучні листи Беатрис, що їх вона адресувала Карлосові Архентіно, бачив священний пам'ятник у Чакаріті{492}, бачив жахливі останки людини, яка ще недавно була чарівною Беатрис Вітербо, бачив циркуляцію своєї темної крові, бачив людей, затягнутих у вир любові, й людей, безжально спотворених смертю, бачив Алеф, бачив його з усіх точок, бачив у Алефі землю, а в землі знову Алефа, бачив своє обличчя і свої нутрощі, бачив твоє обличчя, й у мене запаморочилось у голові, і я заплакав, тому що мої очі проникли в цю таємничу річ, про існування якої люди здогадувались і знали, як її називати, проте жодна людина досі не дивилася на неї, тому що я побачив цей незбагненний усесвіт.

Мене охопило відчуття нескінченного захвату, нескінченної жалості.

– Та ти загубиш останні клепки, якщо так довго витріщатимешся на те, чого тобі не слід бачити, – сказав ненависний і веселий голос. – Хоч би скільки ти сушив собі голову, ти довіку не заплатиш мені за це відкриття.