Алеф - Сторінка 24

Дивовижна обсерваторія, еге ж, Борхесе?

Черевики Карлоса Архентіно стояли на найвищій приступці. У півсутіні, яка раптом змінила темряву, я насилу зіп'явся на ноги і пробелькотів:

– Справді дивовижна. Авжеж дивовижна.

Байдужість, яка пролунала в моєму голосі, вразила мене. Карлос Архентіно стривожено допитувався:

– Ти добре все те бачив? У кольорах?

За одну цю мить я обміркував план помсти. З поблажливою, але відвертою жалістю в голосі я подякував Карлосові Архентіно Данері за те, що він надав мені на кілька хвилин притулок у своєму льоху, й наполегливо порадив йому скористатися знесенням його будинку для того, щоб покинути шкідливе повітря столиці, яке нікого не щадить, нехай він мені повірить, нікого! Лагідно, але несхитно я відмовився говорити про Алеф. Я обняв його на прощання й повторив, що життя на лоні природи та спокій – це двоє великих лікарів.

На вулиці, на сходах Конституції, в метро всі обличчя здалися мені знайомими. Я зі страхом подумав, що віднині не залишиться жодної речі, яка могла б мене здивувати, що мене ніколи не покине відчуття, ніби я все це вже бачив. На щастя, через кілька безсонних ночей до мене повернулося спасенне забуття.

П о с т с к р и п т у м п е р ш о г о б е р е з н я 1 9 4 3 р. Через півроку по тому, як знесли дім на вулиці Ґарай, видавництво "Прокруст", не злякавшись довжини грандіозної поеми, викинуло на книжковий ринок добірку "аргентинських фрагментів". Що сталося далі, зайве казати; Карлос Архентіно одержав Другу Національну премію з літератури[268]. Першу премію присудили докторові Аїті{493}; третю – докторові Маріо Бонфанті{494}. Неймовірно, але мій твір "Карти шулера" не здобув жодного голосу. Вкотре перемогли тупість і заздрість! Минуло вже чимало часу, відколи я не бачив Данері; в газетах пишуть, ніби скоро він подарує нам іще один том. Його щасливе перо (яке вже не гальмує Алеф) заходилося перекладати на вірші твори доктора Асеведо Діаса{495}.

Я хотів би зробити ще два зауваження; одне з них стосується природи Алефа, друге – його назви. Щодо останньої, то, як відомо, це назва першої літери в алфавіті священної мови. Її застосування до кульки, яку мені пощастило побачити, не видається випадковим. У кабалі ця літера означає Ен Соф{496} – необмежену й чисту божественність. Кажуть також, що вона має форму людини, яка показує на небо й на землю, цим засвідчуючи, що нижній світ є віддзеркаленням і мапою світу вишнього. У Menghenlehre[269] – це символ трансфінітних чисел, тих, де ціле не є більшим, аніж будь-яка з частин. Хотілося б мені знати, чи Карлос Архентіно сам обрав цю назву, чи вичитав її як найменування тієї іншої точки, в якій сходяться всі точки, в одному з тих незліченних трактатів, що їх відкрив йому його домашній Алеф? Хоч би яким це видавалося неймовірним, я вірю в те, що є (або був) інший Алеф і що Алеф на вулиці Ґарай був фальшивим Алефом.

Наведу свої аргументи. Десь 1867 р. капітан Бертон виконував у Бразилії обов'язки британського консула; у липні 1942 р. Педро Енрікес Уренья{497} відкрив в одній з бібліотек Сантоса його рукопис, де йшлося про дзеркало, власником якого Схід називає Іскандера Зу аль-Карнайна, або Александра Дворогого Македонського. В ньому віддзеркалювався весь усесвіт. Бертон згадує і про інші споріднені пристосування – про семигранний келих Кай Хосру, про дзеркало, яке Тарік бен-Зіяд знайшов у башті ("Тисяча й одна ніч", 272), про дзеркало, яке Лукіан із Самосати{498} побачив на Місяці ("Правдива історія", 1, 26), про прозорий спис Юпітера, згадуваний у першій книзі "Сатирикону" Капелли, про універсальне дзеркало Мерліна, "кругле, увігнуте і схоже на цілий світ зі скла" ("Королева фей"{499}, III, 19) – і додає такі цікаві слова: "Проте всі попередні речі (окрім того, що вони просто не існували) були простими оптичними інструментами. Але правовірним, які відвідують мечеть Амра в Каїрі, добре відомо, що всесвіт схований в одній із кам'яних колон, які оточують центральне патіо… Зрозуміло, що ніхто не може його побачити, але ті, хто притуляє вухо до колони, кажуть, що через якийсь час починають чути неясний шум, яким супроводжується рух усесвіту… Цю мечеть збудовано в сьомому сторіччі, але колони були взяті з інших храмів доісламських релігій, бо, як писав про те Ібн-Хальдун{500}: "Держави, засновані кочовиками, потребують притоку чужоземців для всілякої роботи, що пов'язана з працею мулярів".

Чи існує цей Алеф усередині каменя? Чи його я бачив, коли бачив геть усе, а потім забув? Наш розум розмивається забуттям; я сам, унаслідок цієї трагічної ерозії років, дедалі більше спотворюю та втрачаю риси Беатрис.

Епілог

Крім "Емми Цунц" (чий блискучий сюжет, набагато сильніший, ніж його боязке літературне втілення, підказала мені Сесілія Інхеньєрос) та "Історії про воїна й полонянку", де розповідається про факти цілком вірогідні, оповідання цієї книжки належать до жанру фантастики. З них найперше є найбільш сконструйованим; у ньому розповідається про наслідки, які мало б для людей їхнє безсмертя. Після цього нарису з етики для невмирущих іде "Мрець" – Асеведо Бандейра, герой цього оповідання, походить із Рівери або з Серро Ларго і задуманий як таке собі примітивне божество, є, можна сказати, мулатським і диким варіантом незрівнянного Санді з Честертона. (У двадцять дев'ятому розділі "Занепаду й краху Римської імперії" розповідається про одну долю, схожу з долею Оталори, але долю набагато грандіознішу й більш неймовірну.) Про "Теологів" досить буде сказати, що це мрія, дуже меланхолійна мрія про персональну ідентичність; про "Біографію Тадео Ісидора Круса" – що це коментар до життя Мартіна Ф'єрро. Оповіданням "Дім Астеріона" і характером бідолашного героя я завдячую одній з картин Воттса, намальованій 1896 р. "Друга смерть" є фантазією про час, яку я наснував у світлі деяких розважань П'єра Даміані. Під час останньої війни ніхто не прагнув палкіше, ніж я, поразки Німеччини; ніхто не відчував більше, ніж я, всю трагічність німецької долі; "Німецький реквієм" прагне дослідити цю долю, яку не тільки не зуміли оплакати, а й розгадати наші "германофіли", які нічого не знають про Німеччину. "Письмена бога" дістали вельми схвальну оцінку; ягуар змусив мене вкласти в уста "мага піраміди Кахолона" аргументи кабаліста або теолога. "Загір" і "Алеф", як мені здається, створені під певним впливом оповідання Велса{501} "Скляне яйце" (1899 р.).

Буенос-Айрес, 3 травня 1949 р.

П о с т с к р и п т у м 1 9 5 2 р. До цього видання я включив чотири нові оповідання. "Абенхакан ель Богарі, який помер у своєму лабіринті" не дуже запам'ятовується (так мене запевняють), попри свій моторошний заголовок. Ми маємо підстави розглядати його як варіацію на тему новели "Два царі й два лабіринти", яке переписувачі вставили в "Тисячу й одну ніч" і яке пропустив обачний Ґалланд. Про "Чекання" я скажу, що його сюжет я запозичив із поліційної хроніки, яку прочитав мені Альфредо Доблас десять років тому, коли ми класифікували книжки за підручником Бібліографічного Інституту в Брюсселі, де давався код, про який я нічого не пам'ятаю, крім того, що Богові відповідає цифра 231. Сюжет тієї хроніки був турецький; я зробив його італійським, щоб мені було інтуїтивно легше його відчути. Дім у глибині подвір'я на повороті вулиці Парана, що в Буенос-Айресі, що його я якось мигцем побачив і який потім ввижався мені не раз, підказав мені сюжет історії, що розповідається в новелі "Людина на порозі": я переніс її дію до Індії, аби її неймовірність видавалася не такою разючою.

X. Л. Б.